Зійшло світило у красі своїй.
55 Блідий світанок, що сяйне і згасне,
В сумну пробравсь темницю, і я вздрів
В них чотирьох своє обличчя власне, —
58 Собі я руки в розпачі вкусив.
Гадавши, що я голод за всіх важче
Терплю, вони, підвівшись із кутів,
61 Сказали: «З’їж нас, батьку. Це найкраще,
Коли ти відбереш життя у нас.
Нехай воно іде на щось путяще».
64 Щоб не смутить їх, мій відчай пригас.
Ще день і ще без їжі, без вологи.
Чом не розверзлась нам земля в той час!
67 А на четвертий день мій Гаддо ноги
Мої до себе пригорнув щільніш
І простогнав: «Дай, батьку, допомоги!»
70 І він помер, і, як мене ти зриш,
Я зрів їх смерть, – а був же кожний молод!
Смерть в п’ятий, шостий день – і не пізніш.
73 Осліплий, мацав я камінний холод,
Звав кожного, – і кожний був мертвяк,
Аж поки горе переміг злий голод».
76 Замовкнувши, накинувсь неборак
На вбогий череп знову й ну глодати
Зубами гострими, як у собак.
79 О Пізо, ти ганьбиш весь край багатий,
Де наше «si» так солодко бринить!
Сусіди не спішать тебе карати,
82 То хай Капрайя і Горгона вмить,
Немов дві греблі, встануть в гирлі Арно,
Щоб весь твій люд у хвилях потопить!
85 Хоча граф Уголіно вмер немарне,
Бо, зрадивши тебе, він замки здав,
Але дітей морити – це ж почварно!
88 Покайсь, мала фіванко, і прослав
Малечу – Угуччоне та Брігату
Та ще тих двох, що в пісні я назвав.
91 Ми вже в долину сходили покату,
На грішних іншого уже зразка
І навзнак перекинутих багату.
94 Сам плач їх плакати не допуска,
І біль, що набігає їм на очі,
Назад верта, і мука знов тяжка,
97 Як витекти сльоза з очей захоче,
Ледь на студене вийде прикриття,
То забралом криштальним заклубоче.
100 Хоч в холоді згубив я всі чуття
І вже ніяких форм, ні барв, ні літер
Не міг би, мабуть, розрізнити я,
103 Мені здалось, що почуваю вітер,
Тому я: «Вчителю, це б звідки йшло?
Бо тут же пари й слід хтось ніби витер».
106 І він: «Пожди, хоч би там що було,
Вже скоро твої очі з прямотою
З’ясують цього вітру джерело».
109 А хтось із скутих холодом і тьмою
Гукнув: «Хіба ви, душі, злі такі,
Що вас послали до низького звою!
112 Ви тягарі зніміть з очей важкі,
І погляд знов нехай сльозою присне,
Поки не вернуть холоди бридкі».
115 І мовив я: «Тобі зроблю корисне,
Скажи ж, хто ти, і хай тягар вериг
Із криги, як збрешу, мене притисне».
118 І він сказав: «Я брат той Альберіг,
Що злі плоди в саду ростив, упертий,
Й ужинок має фініків – не фіг».
121 «О! – з подивом гукнув я. – То вже вмер ти?»
І він: «Та не обходить це мене,
Чи дано тілу час життя чи смерті!
124 Одне лиш діло тут