І вигукнув: «А він тепер німий!
97 Це ж він згасив у Цезаря в вигнанні
Весь сумнів, бо кого, мовляв, жде трон,
Той гаятись не мусить у ваганні.
100 Ой як стогнав, коли його закон
Позбавив язика, як плакав з туги
Колись швидкий на мову Куріон!
103 Пліч-о-пліч рештки рук підносив другий
У темряві, поміж калічних зграй,
З лицем, аж почорнілим од напруги,
106 Вигукуючи: «Моску ще згадай,
Який сказав: «Раз почали – скінчімо!»
І тим приніс біду в Тосканський край».
109 А я додав: «А в дім твій – смерть, всім зримо!»
Й, примноживши страждання, видав виск
Та й знову з криками подався мимо.
112 А я, вдивившись в дивовижний тиск,
Таке побачив, що розповідати
Без свідків я б не взяв на себе риск,
115 Коли б не людська совість: цей вожатий
До мене руку із щитом простер,
Щоб чистого душею захищати.
118 Побачив я й мов бачу дотепер,
Як стежку тіло безголове стеле
У стаді покалічених химер.
121 І голову несе воно, дебеле,
В простягнутій руці, немов ліхтар,
І стогне болісно вона: «Ой, леле!»
124 Він сам собі світив, немов пожар,
І був один у двох і двоє в однім,
А як – це знає лиш правічний цар.
127 Він зупинився під мостом безводним
І руку простягнув свою увись,
Щоб зблизитись до нас лицем холодним
130 І мовити: «На мене подивись,
Між мертвих дишеш, як живе все диха,
Ти згляньсь на тих, що в муці тут злились.
133 Коли ж з мого ім’я всім буде втіха,
То знай, що я Бертран де Борн, який
Призвів малого короля до лиха.
136 Я сина з батьком ятрив на сварки, —
Незгірш Ахітофел Авессалома
З Давидом збурював на бій гіркий.
139 Нарешті мозок мій скувала втома,
Бо він був зрубаний мечем з хребта
Й для нього решта тіла незнайома,
142 Така була мені покара й мста».
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА
1 Великий натовп цей і ці терзання
До того обпоїли зір мені,
Що підступали із грудей ридання.
4 Віргілій же: «Що бачив ти на дні?
Чому ти роздивлятися готовий
Ці тіні покалічені, страшні?
7 Тебе ж не притягали інші схови,
І там же ти не зупинивсь ніде.
На двадцять дві аж милі ці закови.
10 А місяць вже під наші ноги йде,
Лишивши обмаль часу нам на жалі,
Багато ще небаченого жде».
13 «Якби ти знав, – я мовив у печалі, —
На що я зором націляв своїм,
Ти сам би не велів мені йти далі».
16 Але він рушив, я пішов за ним,
Розмову слухавши, на зміст багату,
А там додав: «У цім дуплі бруднім,
19 Де зір мій прагнув одшукати втрату,
Напевно, і мій родич зотліва, —
Він платить за гріхи велику плату».
22 Тоді сказав учитель: «Постривай,
І думка хай твоя над цим не б’ється,
Бо