55 Бо вишній Промисл, давши в охорону
Їм цю лише єдину – п’яту – з ям,
Наклав на вихід з неї заборону.
58 Блискучі тіні посувались там
Повільно, заливаючись сльозами,
Знесилені тяжким якимсь чуттям.
61 На кожній плащ із довгими кінцями,
Каптур на очі низько насувавсь, —
Отак в Колоньї вчинено з ченцями:
64 Плащ зверху золотом сяйним вкривавсь,
Але тяжким, свинцевим був зісподу,
Що Фрідріхів – солом’яним здававсь.
67 О вічний одяг для цього народу!
Пішли ми – вліво, як черга журна,
Вслухаючись у зойки й плач наброду.
70 Під тягарем, за одною одна
Йшли тіні, і супутника нового
Хода щокрок давала забарна.
73 Тож я вождеві: «Пошукай, на кого
З людей, ділами чи ім’ям значних,
Слід глянути, поки йде спуск полого».
76 Впізнав тосканську мову хтось із них
І вигукнув: «Чом женете в дорогу
Ви, що хапаєтесь між тіней цих?
79 Можливо, дам тобі я допомогу».
І озирнувся й мовив вождь: «Зістав
Ступні разом із ним і йдіть у ногу».
82 Спинивсь, побачив двох, чий вид являв,
Що допомога в них для нас готова,
Але вантаж і шлях їм заважав.
85 Наблизившись до нас, вони без слова
Оглянули від ніг до голови,
Й така почулась поміж ними мова:
88 «Як видно з рухів горла, цей живий,
Коли ж померлі, чом же їм, гордливим,
Як всім, не скручено плащами вий? —
91 Й до мене: – О тосканцю, нещасливим
Нам, лицемірам, запит серце стис:
«Хто ти такий?» – дай відповідь тужливим».
94 І я до них: «Я народився й зріс
Над любим Арно, у великім місті,
Те саме тіло я й сюди приніс.
97 Хто ж ви такі, що муки пломенисті,
У вас, я бачу, по щоках струмлять?
Чому на вас ці тягарі злотисті?»
100 Один відмовив: «Так ваги гримлять
У жовтій та свинцевій оболонці,
Що терези від гир тяжких скриплять.
103 Ми з ним брати-веселуни, болонці,
Я – Каталано, Лодерінго – він;
Закликані як миру охоронці
106 До тебе в землю; слід, щоб був один,
А ми удвох служили так завзято,
Що Гардінго не видно з-під руїн.
109 Почав я: «О братове, вас узято…»
Й замовк, побачивши, що в три коли
Людину долі до землі прип’ято.
112 Мене помітив, зойки вмить зросли
Крізь довге бородище чорно-синє.
Брат Каталано вчув той крик хули
115 І мовив: «Цей, чий стогін знизу лине,
Упевнив фарисеїв сонм сліпий,
Що краще хай один за всіх загине…
118 Лежить він, голий, впоперек тропи
І терпить болі під важким ходінням
Від натискання кожної стопи.
121 Карався й тесть тим способом незмінним,
І радники, що слухались їх слів
І стали для євреїв злим насінням».
124 Я бачив, як того, хто так терпів,
Із здивуванням розглядав Віргілій,
Розп’ятого,