До серця пригорнув, поніс угору
По тій дорозі, що й сюди привів.
127 Проніс мене крізь путь круту, сувору
Аж на високий арковий карниз,
Де вид у п’ятий схов одкрився зору.
130 І там мене, де спуск ішов униз,
Він бережно поставив на скелину,
Що неприступною була й для кіз,
133 Звідкіль побачив я нову долину.
ПІСНЯ ДВАДЦЯТА
1 Нові покари я в тім самім ритмі
Оспівую в двадцятій пісні цій
Канцони першої – про втоплих в пітьмі.
4 Вже на круті схиливсь я камінці,
Щоб роздивитись дно глибоке долу,
Зволожене у слізнім озерці.
7 Й багато душ побачив, що по колу
Ходили, сльози мовчазні ллючи;
Так ходять в нас в процесіях спрокволу.
10 Я ще одне помітив, що, йдучи,
Вони тримають дивно підборіддя;
В них не на місці й шия на плечі.
13 Це з скрученими лицями поріддя
Лише назад примушене ходить,
Незмильне втративши очей повіддя.
16 Параліч може хворому скрутить
Потворно так на шиї м’язи й жили,
Що я не міг такого й уявить.
19 Хай Бог дає тобі, читачу, сили
Ума в цім місці зосередить міць.
А я не міг, щоб очі не сльозили,
22 Як вздрів спотворених тьму-тьмущу лиць.
Та й їхніх сліз потік неутолимий
В них не по грудях біг, а між сідниць.
25 Притьма залився я й собі рясними,
На камінь спершись, і такі слова
Сказав вожай: «Невже ти теж із ними?
28 Бо жаль до винних губить тут права:
Хто може буть злочинніший за того,
Хто винним перед Богом співчува?
31 Зведи чоло і очі на отого,
Під ким розсілась на очах фівян
Земля на крик: «Куди ти мчиш, для чого,
34 Амфіараю? Чом покинув стан?»
Та колісницю гнав він без упину,
Поки Мінос не взяв його у бран.
37 Дивись, він груди обернув на спину
За дерзкість, що хотів вперед все знать.
Тепер назад він знає путь єдину.
40 Ще зриш Тіресія, – він зрадив стать.
Із чоловіка жінкою зробився
І всю істоту мусив був мінять,
43 Аж поки знов з гадючим шлюбом стрівся,
Києм приборкав в гадах крові бунт
І в чоловіче пір’я знов одівся.
46 За черевом його іде Арунт,
Що в горах Луні, де на дні кар’єру
Каррарець вбогий обробляє ґрунт,
49 Житлом обрав із мармуру печеру,
Де міг побачить небо у зірках
І в далині морській струнку галеру.
52 А ця, в якої голова в кісках,
Хова від тебе невидимі груди,
А тіло все в шерстистих волосках, —
55 Ця звалась Манто, що блукала всюди
Й моя сподобалась їй сторона.
Отож про неї й повість в мене буде.
58 Побачивши, що зовсім самітна,
Вітчизну ж Вакха рабство осідає,
Світ за очі пішла собі вона.
61 В Італії прекрасній, в Альпах сяє
Те озеро, де йде до Маньї