Щоб вождь з увагою з тим духом вівся.
46 Не диво, коли ти це все почув
І віру ймеш, читачу, неохоче:
Я теж не вірю, хоч і сам там був.
49 І поки я втупляв свої в них очі,
Враз виповз шестиногий змій гидкий
Та на одного з них як не підскоче!
52 В середні лапи він забрав боки,
Передніми перехопивши кисті,
А там обидві укусив щоки
55 І задніми він стегна стис нечисті,
Між обома протнув свого хвоста,
І вгору звівсь по спині всій костистій.
58 Так плющ до стовбура не прироста,
Не глушить так, як ця гидка тварюка
Притиснулась до людського хребта.
61 Злились, як віск, людина і гадюка,
І постає в очах в нас не загин —
Забарвлених інакше тіл сполука.
64 Так барви зазнають в багатті змін,
Поки огонь не встиг папір пожерти, —
Уже не білий, ще й не чорний він.
67 А інші два, пізнавши образ стертий,
Волали: «Як, Аньєле, ти змінивсь!
Поглянь, – не два і не один тепер ти!»
70 На місці двох єдиний лик з’явивсь,
Бо й голови зімкнулися в єдину,
І вид новий од давнього різнивсь.
73 Руками лапи стали в ту хвилину,
Й не розпізнаєте, хоч як б’єтесь,
Живіт, литки, і стегна, й груди, й спину.
76 Колишній вигляд зник, розвіявсь десь,
І образ «Два й ніхто», що небезпеку
В собі ховав, змінився геть увесь.
79 Мов ящірка, що в нестерпучу спеку
Десь блимне блискавкою серед дня,
Перебігавши стежку недалеку.
82 Так, звідкись вистрибнувши, змієня
На одного й останніх двох насіло,
Все чорно-синє, наче перченя,
85 Вп’ялось в те місце, котре нам служило
Найпершим живлення провідником,
А потім впало вниз до ніг безсило.
88 Укушений аж остовпів притьмом,
Стояв, дививсь на змійку, позіхавши,
Як вражений недугою чи сном.
91 У змійку – він, та – в нього зір втуплявши,
Обоє дим пускали всім на страх,
Він – з рани, змійка з пащі виділявши.
94 Тож хай мовчить Лукан у тих місцях,
Де в нього зник Сабелл і з ним Нассідій,
Хай слуха, про який повім я жах.
97 Про Кадма й Аретузу хай Овідій
Мовчить, що на ручай та на змію
Їх обернув, – не з мене буть завиді, —
100 Бо дві істоти у однім строю
Він не міняв, у нього два сосуди
Взаємно не міняли суть свою.
103 Тут безперервно зміни йшли усюди:
З хвоста в гадюки вила рознялись,
Той ноги звів, піднявши їх по груди.
106 Голінки й стегна щільно так злились,
Що вже ніхто не міг би й пригадати,
Чи щілина й була між них колись.
109 Хвіст набирав все більш тієї втрати,
Що той зазнав, а шкірний в них покров —
В змії м’який, а в мужа став лускатий.
112 Я бачив – лікоть у пахву ввійшов
І довші лапи у змії робились,
В людини ж руки йшли у глибший схов.
115