49 Над наміром зійти в пісок палений
Із нашого твердого укриття
Під огневій клекочучий, скажений.
52 І я почав: «Не гордість – співчуття
До вас у цій вогненній хуртовині
Та ще скорботу міг почути я,
55 Коли мій пан, уздрівши вас в пустині,
Сказав слова, з яких я осягнув,
Що юрми йдуть таких, які ви нині.
58 Я з вашої землі; іще малим я був,
А поважані ймення ваші в душу
З пошаною й любов’ю я замкнув.
61 Лишу я тут пекельну жовч і рушу
По яблуко солодке, молоде
Од вожая: у глиб зійти ще мушу».
64 «Хай тіло довго ще твоє веде
Душа, – відмовив опіками вкритий, —
Хай світла слава перед тебе йде!
67 Але, скажи, чи дозволенно жити
Ще в нашім місті лицарства взірцям.
Чи мусять, вигнані, комусь служити?
70 Гульєльм Борсьєре, що ступає там,
Повідав дещо, бо звідтіль недавно,
Й не раді ми були земним вістям».
73 «Нові людці, збагачені безславно,
В пиху та розкіш у тобі вдались,
Флоренціє, й скорбиш ти безугавно!» —
76 Так я гукнув, чоло піднявши ввись,
І три душі перезирнулись пильно,
Мов ті, які на істині зійшлись.
79 «Коли ти можеш легко так і сильно, —
Відмовили вони, – розповідать,
Щасливий ти, що промовляєш вільно.
82 Як з місць жаху, де нам віки страждать,
Піднімешся на зоряні дороги
І зможеш «Я там був» усім сказать,
85 Скажи, щоб знали нас хати й чертоги».
Вони побігли втрьох, за тінню тінь,
І крилами здались мені їх ноги.
88 Скоріш, ніж вимовляється «амінь»,
Ті душі щезли в огнянім покрові.
Мій вчитель рушив знов у далечінь.
91 Я йшов за ним, коли почув раптові
Десь близько клекотання й шум струмин,
Що Перешкодою були розмові.
94 Мов річка та, що має шлях один
Від Монте-Везо в напрямі до сходу
По лівому нагір’ю Апеннін
97 (Звуть Аквакета ту в верхів’ях воду),
А далі по хребту між скелі мчить,
Втрача в Форлі ім’я, та не природу,
100 Й під мурами монастиря шумить
В Сан-Бенедетто, спуск там до долини,
Де тисяча б могла принаймні жить.
103 Так вийшли ми з вождем до верховини,
Де грім такий над вирами гримить,
Що ледь я не оглух від громовини.
106 Вірьовкою свій стан я встиг обвить
Від леопарда, хитрого звірюки,
Мав боронитись і його скрутить.
109 Вірьовку з себе зняв я без принуки,
Коли вожай зробити це звелів,
Її змотавши, дав йому у руки.
112 Він взяв її, на правий бік ступив
Й один кінець в провалля кинув темне
Якмога далі від його країв.
115 «А що, як звідти раптом щось таємне, —
Сказав я нишком, – може стрибонуть?
Не певний вчитель, мабуть, недаремне».
118 Яким обачним слід при тому буть,
Чий зір не з вчинків лиш покров зриває,
Але