Святе насіння древніх римлян саду,
Що звиродніло нині від огню».
79 «Якби небесного хазяїн граду
Мене почув, – сказав я, – то весь час
Очолювали б ви людську громаду.
82 Та й досі в думці ще печалить нас
Ваш гарний образ, добрий, без огуди,
Коли ще за життя ви раз у раз
85 Навчали, як увічнюються люди,
І поки житиму, до вас моя
Подяка у піснях бриніти буде.
88 Слова, що чув од вас про майбуття,
В душі я запишу, щоб проясніли
У Знаючої з уст, як стрінусь я.
91 А зараз хочу я, щоб зрозуміли,
Що совісті моєї чистий дух
Скорився фатуму, хай він немилий,
94 Не вперше ніжить це мій грубий слух,
Хай колесо Фортуна обертає,
Як селянин сапу, легку як пух».
97 Знов серце вчитель тут явив безкрає.
Й сказав, підвівши зір очей ясних:
«Найкраще чує той, хто пам’ятає».
100 Ми далі йшли у бесідах значних
І я, йдучи, Брунетто став питати,
Чи є ще хто з осіб тут видатних.
103 І він: «Та варто б декого згадати,
А всіх – ми тільки зіб’ємось в числі,
Та і часу на це в нас малувато.
106 Тож знай: тонзурники всі немалі,
Вони й письменні вельми, й вельми славні
Були в гріхах тих самих на землі.
109 І Прісціап в юрбі цій непоправній,
Й Франческо, син Аккосо, в ряд ступив;
Увагу й гиді приділив би давній,
112 Отій, яку смиренний раб рабів
З-над Арно вигнав геть на Баккільйоне,
А Бог там з нею швидко покінчив.
115 Ще б називав їх, полум’я ж червоне
Строк покладає і путі й розмов,
І свіжий вихор на піску холоне.
118 Я тіням цим назустріч би не йшов.
Прошу, щоб ти про «Скарб» поклопотався,
Бо в нім моє життя й моя любов».
121 Він повернув назад і так помчався, —
Як той в Вероні, що на бій стає,
Щоб плащ зелений взяти, і здавався
124 Тим, хто домчить, – не тим, хто відстає.
ПІСНЯ ШІСТНАДЦЯТА
1 Як вийшли ми із вожаєм над доли,
Долинув раптом водоспаду гук,
Немов над квітами дзижчали бджоли.
4 Коли три тіні вибігли з-над лук
Від хмари тіней, що їх дощ огнисто
Зливав потоком ненастанних мук,
7 І на бігу волали голосисто:
«Спинися, бо твій одяг видає,
Що наше ти лишив порочне місто!»
10 О, скільки опіків в думках встає,
Що кожному ятрили свіжу рану!
Від згадки й досі боляче стає.
13 Учений мій послухав річ неждану
І враз до мене: «Трохи підождім, —
Сказав, – як хочеш їм віддати шану.
16 Були б не під вогнем ми дощовім,
У цих місцевостях звичайнім завше
Спішити б личило тобі, не їм».
19 Ми зупинилися, і, нас догнавши,
Ізнову тіні затягли свій спів,
Навколо нас всі троє закружлявши.
22 Як той борець, що тіло умастив,
І, для удару час обравши вдалий,
Вивча