Читач зрозумів, що розмова вчителя й учениці дуже важлива і йому доведеться залишити їх сам на сам. Та поки йому про це не натякнули, не поспішав покидати зали.
− Що ж, дівчинко моя, − почав Оксентій, − ти, бачу, вже дещо зрозуміла з того, що з тобою відбулося і що ще має відбутися.
− Трохи, − відказала Лія. − Я в Нічгороді, де живуть письменники, які перебувають на межі життя та смерті.
− Невдале визначення, − аж скривився дідусь, − але нехай буде так. Як думаєш, що ти тут робитимеш?
− Мабуть, писатиму.
− Тобі вже видали ручку й папір?
− Краще вже ноутбук, − спробувала пожартувати Лія. − Та я вже не така дурна. Я втямила, що тут пишуть трохи інакше, і це дуже добре, бо я з дитинства ненавиділа писати й роблю це, як курка лапою.
− Добре, − усміхнено погодився дід. − Що ти ще знаєш про Країну?
− Знаю, що, окрім Нічгорода, є й інші міста…
− О, до речі, − перебив Оксентій, − геть забув. Знайомся, це Матвій. − Він підійшов до юнака, який уже почав був думати, що про нього забули. − Мешканець Місяцеграда.
Лія лише зараз помітила в кімнаті ще одну людину. Перед нею стояв високий, дужий хлопець. Міцна, ніби вилита з бронзи статура свідчила, що це атлет. І лише очі, блакитні, трохи стомлені й сумні, жили ніби самостійним життям, видаючи людину розумну, перейняту одвічними питаннями існування.
− Матвій − Читач, − пояснив дідусь.
Лію, здається, здивувала ця репліка. Адже в Країні мешкають митці − творці, таланти… А що ж тут робить Читач? Вона негайно вирішила озвучити своє здивування.
− О, моя люба. Щоб стати Читачем, треба мати неменше хисту, ніж Письменнику. І перших значно менше, ніж останніх.
− Справді? − Лія не переставала дивуватися.
− Так. Окрім того, саме вони визначають наше існування: не буде їх, ми теж не будемо потрібні. Вони нас надихають, задають темп нашій творчості, а ми лише перетворюємо дійсність залежно від їхніх потреб. Одним словом, ми творимо для них життя.
− Якщо вас послухати, то виходить, що споживач важливіший за виробника.
− Так і є. Але зауваж − не кожен споживач, а лише той, що й сам має хист творця.
− Я геть заплуталася, − відмахнулася Лія. Мабуть, вона ще не готова до таких розмов.
Раптом її осінило.
− Добре. Якщо ви кажете, що талант Читача важливіший за талант Письменника…
− Хіба я таке казав? − перебив її дід. − Я сказав, що це теж великий талант, але всі таланти важливі однаково.
− Добре. Кажете, вони однаково важливі? А я хочу заперечити, бо вважаю, що Письменники важливіші, потрібніші.
− Чому це? − втрутився нарешті Матвій і відразу почервонів, бо його ж не запрошували до дискусії і він би ніколи через свою вихованість не втрутився, якби репліка новенької