− Але як це можливо? Там можна бути або живим, або мертвим. Іншого не дано.
− Дано. Саме це з тобою й сталося. І стається з іншими, такими, як ти. Це Камілин стан, мій, Оксентіїв.
− То я що, привид?
− О, ні, − Метр замахав руками. − Я ж кажу, ти жива. Він не знав, як це пояснити, тому й вирішив вдатися до найпростішого способу: продемонструвати наочно.
− Пам’ятаєш, − почав він, − ми прийшли сюди через дзеркало.
− Пам’ятаю.
− Так от. Через нього ми можемо потрапити і в Реальність. Ненадовго, бо цього робити не можна. Але зараз миз тобою це зробимо, і ти сама переконаєшся.
− Тобто як? − Ліїне здивування не мало меж. − Ми можемо зараз повернутися?
− Так.
− І я зможу побачити маму?
Он воно що! Метр почав розуміти причину її сліз. Вона ж звичайна людина. Це нормально − тужити за рідними, друзями. Навіть якщо нам дуже добре, ми не можемо бути цілком щасливі, знаючи, що страждають ті, кого ми любимо. Часто люди бояться смерті саме тому, що цим можуть завдати болю іншим, а не тому, що їх лякає власне смерть.
− Звісно, зможеш, − сказав ласкаво Метр. − Якщо вона перебуватиме там, де й ти, а я в цьому не сумніваюся.
− Тоді давайте швидше. − Лія так змінилася на обличчі, наче це не вона щойно ридма ридала. − Де ці ваші дзеркала?
− Ходімо до зали.
Каміла схопилася було, щоб іти з ними, та Оксентій зупинив її:
− Каміло, ми зачекаємо на них тут.
− Добре, − погодилася жінка, а Метр із дівчиною попрямували до дверей, що вели до Широкої Зали Для Вузьких Засідань.
Те, що я побачила, вразило. З мого тіла стирчали якісь дротики, трубки, під’єднані до апаратів. Я лежала, мов овоч, безпорадна, ні жива ні мертва.
Тепер я врешті зрозуміла значення Метрових слів. Я перебувала в комі… Але ж людина не може бути в такому стані довго. Або з коми виходять, або тебе від’єднують від апаратів життєзабезпечення. Що ж буде зі мною в Країні, коли це станеться?
− Нічого не зміниться, − сказав чоловік, коли я озвучила своє запитання. − У Країні ти існуватимеш завжди, навіть якщо тут пробудеш у комі лише півдня.
− Але як таке може бути?
− А ти хіба не помітила, що там немає часу? Ми не вимірюємо свого існування годинами, хвилинами, роками. Ми просто існуємо, а такий стан, як кома, лише відкриває нам шлях.
− Отже, завтра я можу просто померти? Це ж уб’є мою маму.
− Не вб’є. Принаймні для тебе. Бо там, куди ми повернемося, для тебе в Реальності існуватиме лише той час, коли ти перебуваєш у комі. І в будь-який момент, як ти захочеш прийти через дзеркало сюди, ти завжди бачитимеш себе з цими трубками й апаратами.
Я злякалася, адже не надто приємно бути вічним овочем. Та водночас раділа, що ніколи не побачу маминих сліз. У моєму житті вони не проллються…
У палаті не було дзеркала, тому до лікарні ми потрапили через люстро, що висіло в туалеті. Потім пройшлися коридором. Біля ліжка нікого не застали, але я знала, відчувала, що