Знедолені. Виктор Гюго. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Виктор Гюго
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 1862
isbn: 978-966-03-5103-5, 978-966-03-7059-3
Скачать книгу
замовк, охоплений нерішучістю; та це тривало недовго, і він спокійно відповів собі:

      – Ну що ж, той чоловік піде на каторгу, але ж він і справді вчинив крадіжку! Я залишуся тут і продовжуватиму свою справу. Через десять років я матиму десять мільйонів і все роздам людям, я не залишу собі нічого. Усе навколо процвітатиме, промисловість розбудується, виростуть нові заводи й фабрики, тисячі родин будуть щасливі. Зникнуть злидні, а зі злиднями зникнуть розпуста, злодійство, бандитизм – усі суспільні вади, усі злочинства! І ця бідолашна мати виховає своє дитя! І весь край житиме заможно й чесно! О, я геть схибнувся! Я, бачте, захотів виказати себе! Заради того, щоб урятувати якогось волоцюгу від покарання, може, трохи надмірного, але справедливого, я хочу приректи на занепад цілий край! Допустити, щоб бідолашна жінка сконала в лікарні! Щоб бідолашна дівчинка сконала на вулиці! Як собаки! І мати так і не побачить своєї дитини! А дитина так і не знатиме матері! І все заради старого злодія, котрий, звісно, заслуговує каторги, як не за це, то за щось інше. Оце так совість, що виправдовує злочинця і віддає в жертву невинних! Виправдовує старого волоцюгу, якому й жити лишилося всього кілька років, та й навряд чи на каторзі йому буде гірше, ніж у його халабуді, – і віддає на згубу безліч людей: дітей, матерів, жінок! Ту бідолашну малу Козетту, яка не має нікого в світі і яка в цю мить, певно, вся посиніла від холоду в барлозі тих негідників Тенардьє! І я хочу забути про свій обов’язок щодо цих нещасних створінь? І я піду виказувати себе? І я зроблю таку несосвітенну дурницю!

      Він підхопився на ноги і став ходити. Цього разу йому здалося, що він задоволений.

      «Оце і є правда, – подумав він. – Я знайшов вихід й ухвалив рішення. Воно в інтересах багатьох людей, а не в моїх особистих. Я Мадлен, і я залишуся Мадленом. Лихо Жанові Вальжану! Це вже не я, і якщо в цю мить хтось носить таке ім’я, хай він сам дбає за себе. Мене воно не стосується».

      Він ступив іще кілька кроків, а тоді раптом зупинився:

      – Сміливіше! – сказав він. – Рішення ухвалено, й не слід вагатись. Є ще нитки, які пов’язують мене з Жаном Вальжаном. Треба порвати їх! Навіть у цій кімнаті є речі, які можуть свідчити проти мене. Вони мають зникнути.

      Він дістав із кишені гаманець, розкрив його й узяв звідти маленький ключ. Потім устромив ключ у шпарку, майже непомітну на тлі темного візерунка шпалер. Відкрилася потайна шафка, в якій лежали синя полотняна блуза, старі штани, пошарпаний заплічний мішок і велика палиця із залізними наконечниками на обох кінцях. Ті, хто бачив Жана Вальжана в жовтні 1815 року, коли він ішов через Дінь, легко впізнали б його тодішнє жебрацьке спорядження.

      Він беріг усе це, як і подаровані йому єпископом срібні свічники, щоб ніколи не забувати, з чого він починав. Тільки що каторжанське майно він ховав, а свічники тримав на видноті.

      Він сторожко глянув на двері, ніби боявся, що вони відчиняться, хоч їх і було взято на засув, потім, навіть не глянувши на речі, які святобливо беріг стільки років, схопив одежу, палицю, мішок і вкинув усе разом у вогонь.

      Через