Тоді підняла руки до неба, помолилась і сказала:
– Люба сестро, тепер я ляжу й буду слухняною. Пробачте, що я говорила так голосно. Я знаю, цього робити не слід, але я дуже щаслива. Адже пан Мадлен поїхав по мою Козетту в Монфермей.
Вона лягла й поцілувала срібний хрестик, який висів у неї на шиї і якого їй подарувала сестра Симпліція.
– Моя дитино, – сказала черниця, – а зараз спробуйте відпочити й більше не розмовляйте.
Фантіна взяла у свої вологі від поту долоні руку сестри:
– Ви пригадуєте, як учора він сказав, коли я спитала його про Козетту: «Скоро, скоро»? Він хоче зробити мені сюрприз. Люба сестро, не показуйте знаками, щоб я замовкла. Я почуваю себе зовсім здоровою – адже я скоро побачу Козетту. Мені навіть їсти захотілося. П’ять років не бачила я своєї дівчинки. Вона тепер велика, їй уже сім. Господи, як це погано, коли довго не бачиш своє дитя! Адже життя не вічне. Як добре, що він поїхав, пан мер! Кажуть, надворі холодно? Чи він хоч узяв свій плащ? Завтра він повернеться, правда ж? Уранці, сестро, нагадайте мені, щоб я наділа чепчик із мереживом.
Той, хто бачив Фантіну годину тому, тепер би її не впізнав. Щоки в неї порожевіли, вона розмовляла цілком нормальним голосом і щасливо всміхалася.
– А зараз, – сказала черниця, – коли у вас така радість, послухайтесь мене і більш не розмовляйте.
Фантіна опустила голову на подушку і стиха мовила:
– Авжеж, лягай і будь розважлива, бо скоро ти побачиш своє дитя. Сестра Симпліція має слушність.
І вона справді замовкла. Лежала нерухомо з розплющеними очима, в яких сяяла радість.
Сестра закрила запону, сподіваючись, що вона засне.
Десь після сьомої прийшов лікар. Не чуючи жодного шереху, він подумав, що Фантіна заснула, і підійшов до ліжка навшпиньки. Він трохи відсунув запону і при світлі нічника побачив, що Фантіна спокійно дивиться на нього широко розкритими очима.
Лікар подумав, що хвора марить.
– Погляньте, тут якраз є місце, – додала Фантіна.
Лікар відвів убік сестру Симпліцію, й та пояснила йому, що пан Мадлен поїхав кудись на день чи два, й вона вирішила: нехай хвора думає собі, ніби він поїхав у Монфермей. Зрештою, може, це й правда.
Лікар схвалив поведінку сестри. Він підійшов до ліжка Фантіни, і та провадила:
– Розумієте, коли вона прокинеться, я зможу сказати їй «доброго ранку», своїй маленькій киці, а вночі я слухатиму, як вона спить. Вона дихає так ніжно, мені від цього стане легше.
– Дайте вашу руку, – сказав лікар.
Фантіна простягла руку і сміючись вигукнула:
– А, ви ж нічого не знаєте! Я одужала. Завтра приїздить моя Козетта.
Лікар був здивований. Їй покращало. Пульс посилився. Вогник життя мовби знову спалахнув у цьому жалюгідному тілі.
– Пане лікарю, – знову заговорила хвора, – сказали вам, що пан мер поїхав по моє золотко?
Лікар звелів їй не розмовляти й не хвилюватись. Він приписав хінну настоянку і заспокійливе пиття – якщо вночі гарячка відновиться. Йдучи,