– І що? – урвав його Мадлен.
– Пане мер, істина є істина. Мені було страшенно прикро, але то справді Жан Вальжан. Я теж упізнав його.
– Ви певні? – тихим голосом запитав Мадлен, і Жавер засміявся гірким сміхом людини, поставленої перед прикрою очевидністю.
– Ще б пак не певен!
Якусь хвилину він стояв замислений, а тоді сказав:
– Тепер, коли я побачив справжнього Жана Вальжана, я просто не розумію, як я міг так помилитися. Пробачте мені, пане мер.
– І що каже той чоловік? – запитав Мадлен.
– Справи його, пане мер, кепські. Перелізти через мур, зламати гілку й нарвати яблук – для малого хлопця бешкет; для дорослого – злочин; для каторжника – тяжкий злочин. Гадаю, тут пахне довічним ув’язненням. А ще, звісно, вирине й ота історія з малим савояром. Проте Жан Вальжан – то справжня бестія. Інший би обурювався, кричав, а він собі вдає, ніби нічого не розуміє, та й годі. Він тільки повторює: «Я Шанматьє, чого ви від мене хочете?» О, то великий спритник! Та нічого вже йому не допоможе. Його впізнали аж четверо людей. Суд відбудеться в Аррасі. Мене викличуть як свідка.
Мадлен знову заглибився в свої протоколи з виразом дуже зайнятої людини. Потім обернувся до Жавера й сказав:
– Годі, Жавер. Усі ці подробиці, власне, мало мене цікавлять. Ми марнуємо час, а справ у нас багато. Жавер, підіть до тітки Бюзоп’є, яка торгує городиною на розі вулиці Сен-Солв. Нехай вона подасть позов на возія П’єра Шенелона. Той мугиряка мало не розчавив ту жінку та її хлопця. Його слід покарати. Потім навідайтеся до пана Шарселе, вулиця Монтр-де-Шампіньї. Він скаржиться, що з-під сусідської ринви вода ллється на його подвір’я й розмиває підмурок дому. Потім підете на вулицю Гібур до вдови Доріс і на вулицю Гарро-Блан до пані Рене ле Боссюе – складете протоколи про порушення поліційних правил. Але я доручаю вам надто багато роботи. Ви ж бо, здається, сказали, що через вісім-десять днів маєте їхати в Аррас у тій справі…
– Раніше, пане мер.
– Коли?
– Хіба я не сказав вам, що суд відбудеться завтра, і я вирушаю сьогоднішнім вечірнім диліжансом?
Мадлен зробив ледь помітний рух.
– І поки триватиме суд?
– Один день, не довше. Вирок оголосять щонайпізніше завтра надвечір. Але я не чекатиму вироку, тут усе ясно. Дам свідчення й відразу повертаюся сюди.
– Зрозуміло, – сказав Мадлен.
І помахом руки відпустив Жавера.
Жавер лишився на місці.
– Пробачте, пане мер, – сказав він.
– Що там у вас іще? – запитав Мадлен.
– Пане мер, ви забули, що мене слід звільнити зі служби.
Мадлен