Листи з того світу. Сергій Бут

яток із антикваріатом. Своєю поведінкою вони нагадували Гримчака, тож подумки я зарахував їх до касти шукачів скарбів. Причаливши до нашого рундука, вони заходились оглядати товар, і щойно виявили бажання взяти щось до рук, як я категорично заборонив їм це робити. Невдоволені таким прийомом, вони мовчки подрейфували до сусідніх яток. Про всяк випадок я тримав їх у полі зору, аж поки в кишені не зазвучала мелодія «Ми – хлопці з Бандерштадту» «Братів Гадюкіних». Телефонував Петро, повідомив, що на завтра призначили черговий залік. Не встиг я сховати телефон, як він знову озвався – «мама». Я із хвилюванням підніс мобільний до вуха.

      – Привіт, Андрію.

      – Привіт.

      Ми вже давно не віталися з притаманною близьким людям зичливістю. За час розлуки наші розмови почали нагадувати швидше дипломатичні перемовини за заздалегідь затвердженим протоколом, ніж діалоги матері та сина. Свої відповіді я намагався розбавляти словами, що не давали однозначності, як-от: «можливо», «напевно», «сподіваюся», «гаразд» – робив усе, щоб уберегти інформацію, яка могла надщербити її й без того скалічене здоров’я.

      – Як ти? – спитала мама.

      – Нормально, вчуся, – відповів я.

      – Як квартира? Живеш там само?

      Материнські почуття, як завжди, розпалили в ній інтерес до мого приватного життя, а я вже звично намагався формулювати виключно позитивні відповіді. Щоб не сталося, я не висловлював жодних нарікань на життя: завжди мав, де жити, що їсти, постійно був при грошах. Останні я справді мав, але всі мої заощадження були строго лімітовані і призначалися насамперед для неї.

      Ось так і зараз, упевнено та життєрадісно я переконував рідну матір в безтурботності свого життя.

      – Усе гаразд, не переживай. Краще скажи, коли тобі гроші передати?

      – Поки не потрібно.

      Кілька секунд ми слухали дихання одне одного, а тоді вона спитала:

      – Як батько?

      Це було найгостріше питання в наших скупих діалогах. Я ще й досі не виробив у собі здатності відповідати на нього холоднокровно.

      – Із ним усе гаразд, знову пішов у плавання. Уже давно не телефонував. А в мене є новина – я знайшов нову роботу.

      – Справді? Яку?

      – Офіціантом у ресторані.

      – А як навчання?

      – Попереду канікули, тож я впораюся. Як ти себе почуваєш?

      Це питання переслідувало дві мети: дізнатися стан маминого здоров’я та вивести її інтерес до батька за фарватер нашої розмови.

      – Нападів немає, перебуваю під постійним наглядом лікаря.

      Чи не вперше з часів нашої розлуки й усіх пережитих мамою операцій її голос звучав енергійно та весело. Очевидно, вона одужувала.

      – Усе правильно. Бережи себе.

      – Намагаюся. І ти себе бережи, синочку, і батькові перекажи: нехай себе береже.

      – Передам.

      Останнє слово я промовив із клубком у горлі, бо нічого передавати йому не збирався. Розмова зайшла у глухий кут, виходом із якого було завершення діалогу.

      – Добре, матусю, маю бігти. До зв’язку!

      – Гаразд. Цілую тебе.

      – І