Листи з того світу. Сергій Бут. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Сергій Бут
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Современные детективы
Год издания: 2014
isbn: 978-966-14-8331-5,978-966-14-8454-1
Скачать книгу
роботою, спітнілий, голодний і злий, я стояв і дивився на зачинені двері квартири номер шість і відчував, як відчай підкошує мої ноги, свинцевим тягарем тягне на дно.

      Зненацька виникла ідея піднятися поверхом вище і сусідським балконом спуститися до спальні Ельзи Олександрівни, потрапивши таким чином до помешкання. Зібравши останню дрібку сил, я вийшов на четвертий поверх і зупинився перед дверима квартири номер вісім. На два глухі удари по дерев’яному одвірку ніхто не відреагував. Наступні були більш упевнені й гучні.

      – Ви чого там галасуєте? Там ніхто не живе й ніколи не жив.

      Голос баби Наталки, що визирнула на гуркіт, мало не збив мене з ніг.

      – Ніхто не живе… – повторив я геть пригнічено.

      – Це ти, Андрійку?

      – Я.

      – А що сталося?

      – Та забув на роботі ключі, а Ельзи Олександрівни немає вдома.

      – То заходь до нас, почекаєш.

      Баба Наталка вкотре рятувала мене, даючи прихисток у своїх покоях. Ледве волочачи втомлені ноги, я знову пішов у гості. Її дід, наче й не відходив від телевізора, – сидів перед ним у навушниках із джойстиком у руках. Привітавшись, я попрямував на кухню.

      Пригощаючи чаєм, господиня розважала мене цікавими історіями, і я поступово забув про втому. Можна тільки уявити, яким був би мій стан, коли б не ця літня жінка.

      Слухаючи кректання баби Наталки, я якимось дивом почув, як гримнули парадні двері і хтось поспіхом піднявся на третій поверх. Наступної миті пролунав металевий скрегіт замка, що не тільки відчиняв двері, а й завершував мою гостину. Жодного сумніву – то Ельза Олександрівна. Дослухавши оповідь баби Наталки, я поспішив додому, щоб якнайшвидше віддатися відпочинку, – попереду на мене чекав новий робочий день і нові випробування.

      7

      – Це не твої? – спитала мене старша касирка Оксана, грайливо розгойдуючи в’язку ключів на вказівному пальчику.

      – Мої, – відповів я, спостерігаючи за спокусливими бісиками, що витанцьовували у її очах.

      Я зняв із пальця ключі й уже готувався розчинитись у дівочому погляді, як голос Марини, що вирвався з кухні, зіпсував увесь кайф.

      – Увага всім! Сьогодні працюємо в посиленому режимі…

      Цих слів було досить, аби ми з Оксаною здогадалися, що сьогодні нас чекало справжнісіньке пекло. Дивлячись один на одного, ми слухали Марину, яка своїм верескливим голосом повідомляла, що через хворобу колеги наша зміна сьогодні працюватиме в меншості, тому кожному доведеться затуляти собою дірку, що виникатиме поруч.

      – Здається, мені надзвичайно щастить із новою роботою.

      Оксана лагідно усміхнулась і спробувала мене підбадьорити:

      – Важко вчитись, легко битись. Я – Ксеня, до речі.

      Вона простягнула руку, а я, промовляючи своє ім’я, легко її потиснув. Потому робота закрутилася, мов дзиґа: люди йшли, картопля смажилася, кола розливалася – ми працювали на американського гіганта, не покладаючи своїх українських рученят.

      Мала