Зненацька виникла ідея піднятися поверхом вище і сусідським балконом спуститися до спальні Ельзи Олександрівни, потрапивши таким чином до помешкання. Зібравши останню дрібку сил, я вийшов на четвертий поверх і зупинився перед дверима квартири номер вісім. На два глухі удари по дерев’яному одвірку ніхто не відреагував. Наступні були більш упевнені й гучні.
– Ви чого там галасуєте? Там ніхто не живе й ніколи не жив.
Голос баби Наталки, що визирнула на гуркіт, мало не збив мене з ніг.
– Ніхто не живе… – повторив я геть пригнічено.
– Це ти, Андрійку?
– Я.
– А що сталося?
– Та забув на роботі ключі, а Ельзи Олександрівни немає вдома.
– То заходь до нас, почекаєш.
Баба Наталка вкотре рятувала мене, даючи прихисток у своїх покоях. Ледве волочачи втомлені ноги, я знову пішов у гості. Її дід, наче й не відходив від телевізора, – сидів перед ним у навушниках із джойстиком у руках. Привітавшись, я попрямував на кухню.
Пригощаючи чаєм, господиня розважала мене цікавими історіями, і я поступово забув про втому. Можна тільки уявити, яким був би мій стан, коли б не ця літня жінка.
Слухаючи кректання баби Наталки, я якимось дивом почув, як гримнули парадні двері і хтось поспіхом піднявся на третій поверх. Наступної миті пролунав металевий скрегіт замка, що не тільки відчиняв двері, а й завершував мою гостину. Жодного сумніву – то Ельза Олександрівна. Дослухавши оповідь баби Наталки, я поспішив додому, щоб якнайшвидше віддатися відпочинку, – попереду на мене чекав новий робочий день і нові випробування.
7
– Це не твої? – спитала мене старша касирка Оксана, грайливо розгойдуючи в’язку ключів на вказівному пальчику.
– Мої, – відповів я, спостерігаючи за спокусливими бісиками, що витанцьовували у її очах.
Я зняв із пальця ключі й уже готувався розчинитись у дівочому погляді, як голос Марини, що вирвався з кухні, зіпсував увесь кайф.
– Увага всім! Сьогодні працюємо в посиленому режимі…
Цих слів було досить, аби ми з Оксаною здогадалися, що сьогодні нас чекало справжнісіньке пекло. Дивлячись один на одного, ми слухали Марину, яка своїм верескливим голосом повідомляла, що через хворобу колеги наша зміна сьогодні працюватиме в меншості, тому кожному доведеться затуляти собою дірку, що виникатиме поруч.
– Здається, мені надзвичайно щастить із новою роботою.
Оксана лагідно усміхнулась і спробувала мене підбадьорити:
– Важко вчитись, легко битись. Я – Ксеня, до речі.
Вона простягнула руку, а я, промовляючи своє ім’я, легко її потиснув. Потому робота закрутилася, мов дзиґа: люди йшли, картопля смажилася, кола розливалася – ми працювали на американського гіганта, не покладаючи своїх українських рученят.
Мала