Щойно корабель вийшов у відкрите море, здійнявся ураганний вітер і почалася надзвичайно сильна хитавиця. Це приголомшило такого новачка в морській справі, яким був тоді я, – мені паморочилося в голові, палуба йшла з-під ніг, до горла підступала нудота. Мені здавалося, що ми от-от потонемо. Я ледве не зомлівав і так занепав духом, що готовий уже був визнати, що мене вразила кара небесна. У міру того як хвилювання на морі посилювалося, у мені зріло панічне рішення: щойно нога моя ступить на тверду землю, відразу повернуся до рідного дому і ніколи більше не зійду на корабель.
Розділ 2
Буря
Проте надвечір море вгамувалося, вітер зовсім ущух і мені стало набагато краще. З наближенням ночі погода прояснилася; злегка похитуючись, я вийшов на палубу поглянути на захід сонця: на синьому плесі моря де-не-де вже миготіли зірки, хоча чисте небо ще не потемніло. Мої добрі наміри були відразу ж забуті – я повернувся до каюти і блаженно проспав усю ніч міцним сном.
Як швидко звикаєш до моря! Наступного ранку я здивовано милувався смарагдовою водною гладінню, яка нещодавно здавалася мені зловісною. Від моєї морської хвороби не лишилось і сліду, як не лишилося й недавньої легкодухості. Мій бувалий приятель тільки підсміювався з моїх учорашніх страхів.
Я не відчував каяття, мук сумління чи страху перед майбутнім. Усі мої обітниці, що я їх дав у хвилину перших потрясінь, були забуті. За звичаєм моряків приготували пунш, і весь наступний тиждень ми з приятелем, зрідка виходячи насолодитися чудовою погодою, провели в моїй каюті, подовгу бесідуючи…
Нарешті ми підійшли до Ярмутського рейду – традиційного місця збору суден, які чекають на попутний вітер, щоб увійти в гирло Темзи. Там ми мали пройти нове випробування. Цей рейд уважався таким самим безпечним, як добра гавань: треба було тільки дочекатися припливу і за допомогою легкого вітру піднятися вгору по річці. Якірна стоянка була зручною, корабельні спорядження в доброму стані, і ми очікували лише нагоди, щоб зрушити з місця. Не передчуваючи небезпеки, усі розслабилися настільки, що проґавили посилення вітру.
На восьмий день нашого плавання, близько полудня море потемніло і здибилося. Усі поспіхом узялися до роботи: команді було наказано послабити стеньги, задраїти люки, тримати все в доброму стані й готуватися до шторму. Він налетів раптово – носова частина корабля постійно занурювалась у хвилі, черпаючи, немов ковшом, розбурхану воду; здавалося, що якір більше не тримає судно і просто ковзає по дну.
Капітан наказав кинути додатковий якір, і невдовзі нам вдалося так-сяк закріпитися. Хвилі бушували чимраз лютіше, я, безсилий, лежав у матроському кубрику, думки мої були зовсім безладні – я вважав, що всі випробування позаду і ця буря не буде сильнішою за те хвилювання на морі, що мені довелося вперше пережити. Та коли наш зазвичай бадьорий та впевнений капітан мимохідь зазирнув до мене і, не приховуючи страху, вигукнув: «Господи, змилуйся над нами, інакше всім нам