Коли служниця з’явилася, саксонець процідив крізь зуби:
– Перекажи леді Ровені, що її присутність сьогодні не обов’язкова. Якщо, звичайно, вона не виявить особливого бажання…
– Не сумніваюся, що таке бажання у моєї пані виникне, – перервала хазяїна метка дівчина. – Леді Ровена завжди нетерпляче чекає свіжих новин із Палестини.
Седрик заледве стримав гнів.
– Укороти свій язик, Ельгіто. Нехай твоя пані чинить як знає…
Служниця насмішкувато гмикнула та пішла – цілком упевнена, що леді Ровені дозволено поводитися в цьому замку як їй завгодно.
Седрик Сакс також це знав.
«Палестина, – похмуро розмірковував він. – Скільки дурних вух жадібно слухають вигадки хрестоносців і лицемірних пілігримів про Святу землю! Навіть я іноді не проти… Але ні! Непокірний син – більше не мій син. Мені немає причини виказувати цікавість і розпитувати про його долю…»
Двійчасті двері розчахнулися навстіж, і Седрик Ротервудський підвівся назустріч пізнім гостям, попереду яких крокував дворецький із жезлом та четверо слуг із запаленими смолоскипами.
Розділ 4
Еймер, скориставшись нагодою, змінив дорожнє вбрання на сутану з вибагливим шитвом. Окрім масивного золотого персня з вензелем, що вказував на духовний сан гостя, пальці його, всупереч орденським статутам, були обнизані коштовним камінням. Коротка борідка абата була охайно підстрижена, а виголене тім’я вкривала червона шовкова шапочка.
Замість кольчуги на храмовнику тепер була пурпурова туніка, підбита хутром, а поверх неї – білосніжний плащ із нашитим на нього восьмиконечним орденським хрестом із чорного оксамиту.
За цією парою шанобливо йшов почет.
Останнім до зали увійшов пілігрим, від голови до ніг, узутих у грубі сандалії, загорнутий у широкий чорний плащ, мокрий та закаляний багном. Намагаючись не привертати нічиєї уваги, він тихо пройшов до найдальшого каміна, щоб просушити й вичистити одяг.
Зробивши три кроки вперед, Седрик із гідністю чекав наближення гостей.
– Дуже прикро, шановний абате, – сказав він, приховуючи блиск очей, – що саксонські звичаї не дозволяють мені спуститися назустріч таким шляхетним персонам, як ви і хоробрий лицар… Не вважайте це нечемністю. І дозвольте мені говорити з вами мовою моїх предків; до того ж я досить добре знаю норманську, щоб зрозуміти все, що ви скажете.
– Обітниці та звичаї, – примирливо посміхнувся Еймер, – є тяжкими кайданами, одначе, погоджуся з вами, їх не можна порушувати, шляхетний пане. Хоча цей титул, яким величали у ваших краях землевласників, уже йде в минуле… Що стосується вашої пропозиції, то