– Ти так вважаєш, приятелю? – Блазень навіть не поворухнувся. – Мої ніжки радять мені не лізти в бруд. Такій важливій персоні, як Вамба, не годиться каляти своє царствене вбрання. Нехай цим займається твій пес. А ще краще, Гурте, якщо ці свині, загубившись, на ранок перетворяться на норманів, нам на спільну втіху…
– Щира правда, друже, хоча й вийшла з дурної голови.
– Послухай-но, що я ще скажу, – вів далі Вамба, сміючись, – якщо я декому натякну, що ти кличеш норманів свинями, тебе відразу ж повісять, аби налякати інших балакунів. Не ті зараз часи – твоєму хазяїну Седрикові складно буде вступитися за тебе, як раніше.
– Ти хочеш виказати мене? Та ти ж сам перший почав величати моїх свиней… Гей, Фангсе, жени їх сюди! – закричав свинопас, одразу забувши про жарти приятеля. – Ого-го-го! Ось уже майже і все стадо зібрано… Мерщій підводься, Вамбо, ти що, не бачиш – гроза йде, треба поспішати.
– Може, я й дурень, але не глухий. – Блазень легко скочив на ноги. – Проте це не гуркіт грому, я чую тупіт підкованих копит…
– Годі тобі веселитися, ходімо, інакше нас накриє злива. – Гурт, посвистуючи й погукуючи, погнав свиней однією з лісових стежок. – Чи тобі не байдуже, хто там скаче? Чуєш, небо просто розкололося, а потемніло як! Послухай мене хоч раз: треба забиратися додому до бурі! Ніч буде жахлива!
– Цікаво, що це там за вершники, – пробурмотів Вамба, однак, підхопивши дубець, що лежав на мокрій траві, хутко рушив услід за стурбованим свинопасом.
Розділ 2
Вамба не надто поспішав на відміну від вимоклого приятеля – тупіт кінських копит наближався, і, попри сердиті крики й лайку Гурта, він то рвав недозрілі горіхи, то витріщався навсібіч. Невдовзі кавалькада з десяти вершників наздогнала їх.
В одному з них блазень одразу ж упізнав превелебного Еймера, настоятеля сусіднього абатства, відомого в окрузі шанувальника полювання та бенкетів. Чернець міцно, незважаючи на деяку огрядність, тримався в сідлі, укритому довгою попоною з вишитими мітрами, хрестами та іншими знаками його духовного сану. Послушник вів в’ючного мула, вочевидь, із багажем його хазяїна, а два ченці того-таки ордену їхали клисом в ар’єргарді, бесідуючи між собою. Гаптований золотом одяг настоятеля через швидкі перегони був майже сухим, вираз його круглого обличчя, яким він майстерно володів, міг би здатися сумирним і простосердим, якби не зверхній та владний погляд із-під навислих брів, яким він зміряв Вамбу. Погляд цей одразу ж згас, і повіки священнослужителя склепилися.
Супутником настоятеля був чоловік років сорока, сухорлявий, високий та м’язистий. У кожному його русі відчувалася сила, і навіть чернецька червона мантія з білим хрестом на плечі не могла приховати, що під нею – тіло загартованого воїна, звиклого до тривалих походів. Каптур був відкинутий, і обличчя чоловіка здавалося майже чорним від південного сонця. Високе чоло перетинав тонкий шрам, а зверхній вираз цього лиця викликав