– Хоча я й віслюк, – жваво озвався блазень, – і мені надано честь носити дзвоники, як і мулу вашої превелебності, але, попри це, я гадаю, що милосердя матері-церкви та її служителів мало б починатися в ній самій…
– Припини теревені! – суворо перервав Вамбу хрестоносець. – Покажи, якщо знаєш, шлях до замку… Як ви назвали цього дворянина, абате?
– Седрик Ротервудський. Він же Седрик Сакс…
– Знайти дорогу туди буде дещо складно, – втрутився Гурт, який доти похмуро мовчав, – окрім того, у Седриковому будинку рано лягають спати.
– Можуть і підвестися заради таких подорожніх, як ми, – посміхнувся лицар. – Я не принижуватимуся там, де маю право вимагати ночівлі!
– Не знаю, – пробурчав свинопас, – чи мушу я вказувати шлях до житла мого пана людям, які вважають, нібито мають право вимагати те, що зазвичай надають із ласки.
– Чи не надумав ти сперечатися зі мною! Мерзенний раб! – Вершник заніс батіг, і Гурт, кинувши на хрестоносця дикий та мстивий погляд, одразу ж схопився за свого довгого ножа.
Втручання настоятеля Еймера припинило суперечку, що загрожувала неприємними наслідками.
– Заклинаю вас, брате Бріан! Не забувайте, що ви вже в Англії, а не у Палестині… Тут карати нікого не слід… Скажи, – звернувся він до блазня, кидаючи до його ніг срібну монетку, – де шлях до замку поважного Седрика Сакса?
– Превелебний отче, – відповів блазень, – сарацинська подоба вашого шановного супутника налякала мене й зовсім позбавила пам’яті. Навряд чи я й сам знайду шлях додому до ночі.
– Годі брехати! – гмикнув абат, кидаючи ще одну монету. – Ти, шахраю, можеш усе, якщо схочеш! Мій превелебний брат, – уже суворо вів далі він, – усе життя сидить у сідлі заради звільнення Гробу Господнього. Він належить до ордену лицарів Храму, про який ти, можливо, чув; усі храмовники є напівченцями та напіввоїнами.
– Якщо він навіть напівчернець, – зауважив блазень, – то йому не слід так брутально поводитися з тими, кого він зустрічає на шляху… Їдьте цією дорогою до розвилки, де стоїть урослий у землю хрест, потім поверніть ліворуч, і незабаром знайдете притулок і ночівлю.
Кавалькада, підостроживши коней, помчала геть. Коли стукіт багатьох копит замовк удалині, Гурт зауважив:
– Якщо ці пихаті слуги Божі, приятелю, послухають твоєї поради, то навряд чи вони до ночі дістануться Ротервуда.
– Я був би кепським мисливцем, коли б, бажаючи, щоб пес не налякав оленя, показав, де його лігво, – посміхнувся Вамба.
Тим часом вершники, залишивши далеко позаду обох рабів, продовжували перервану бесіду.
– Чому ви зупинили мене й не дали провчити як слід цих грубіянів? – спитав у абата храмовник. – Я швидко дав би їм урок увічливості. Мені не вперше мати справу з такими людьми…
– Облиште, брате Бріан! – поморщився настоятель. –