«Теж мені, шановані слідчі!» – Гусейнов випустив дим з рота й ніздрів та сплюнув з вікна.
Він так і проводжав Скляра очима, аж поки той зненацька не зупинився. Колишній слідчий підвів голову – націлено, відразу знав, куди дивитися, – і витріщився на Гусейнова.
Антон Гусейнов завмер, забувши про все на світі. Цигарка так і залишилася диміти у його роті, коли він з подивом утупився у батька Єгора. Адріян Скляр посміхнувся кутиком рота, різко розвернувся і пішов геть.
«Його огидна фірмова всезнаюча посмішка!»
– Ні, так не годиться, – прошепотів Гусейнов. – Цей тип не залишить мене у спокої. Необхідно щось робити. І то негайно!
Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 16:05
День виявився божевільним. Черговий міськвідділу Кирилов Кирило давно не бачив стільки людей за зміну, а працював він тут уже понад десять років. Свідки та поняті, що приходили до слідчих давати покази, патрульні, які лише те й робили, що привозили затриманих, самі затримані та ще купа людей, що приїхали сюди написати заяву. І це не враховуючи працівників міськвідділу.
Кирилов зиркнув на годинник, встаючи з-за столу: ні кінця ні краю цій зміні. Його колега саме оформлювала інформацію про затриманого у стані алкогольного сп’яніння, якого привезли двоє новеньких патрульних. Від самого ранку Іванка була роздратована через сварку зі свекрухою, а купа роботи лише посилили її й без того поганий настрій. Кирилов увесь день намагався уникати спілкування із нею.
П’яний чоловік щось белькотів, намагаючись умовити відпустити його, Іванка ж не зважала: мовчки заповнювала папери, лише час від часу ставила необхідні запитання. Патрульні стояли поряд із затриманим і балакали про своє, зрідка наказуючи невисокому просмерділому алкоголем та немитим тілом типу не викаблучуватися. На лавці у холі очікували своєї черги ще кілька правопорушників – їх так само стерегли патрульні.
– Сходжу до вбиральні, – все ж наважився попередити Іванну, – раптом питатиме керівництво.
Та лише відсторонено хитнула головою.
П’янюга бовкнув йому щось на кшталт прохання вплинути на «сувору жіночку», проте Кирилов відмахнувся. Коли за десять хвилин правоохоронець повернувся, Іванна вже оформляла нового затриманого, а на його робочому столі лежав конверт.
– Хто це приніс? – здивувався Кирилов, беручи до рук великий білий конверт без зворотної адреси.
– Поняття не маю, – стенула плечем Іванка, заледве звівши на нього почервонілі від утоми очі. – Кур’єр. Поклав і швидко пішов.
– І ти не спитала у нього для кого це?
– Кирилов, у мене немає на це часу! – майже гаркнула. – Ти не бачиш – я працюю? Там має бути написано. Якщо ні – викинь і не морочся!
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив