– По-перше. Невже ви думаєте, що за багаторічну службу у поліції, – Скляр-старший поволі підвівся й підійшов до Гусейнова впритул, – у мене не знайдеться способів дізнаватися про все, що мені потрібно?
Гусейнов наїжачився: колишній слідчий зовні виглядав більш ніж спокійно, проте йому було би значно легше, якби Скляр кричав, лаявся та погрожував. Навіть якби вдарив.
Немає більш серйозного ворога, ніж той, хто ніколи не втрачає самовладання.
– По-друге. Ніколи. Мене. Не. Перебивайте. Вам ясно?
Гусейнов кивнув.
– Цілком, – ніздрі його розширилися. – Адріяне Володимировичу, – Гусейнов звівся на ноги й відійшов, силкуючись вивільнитися від натиску літнього слідчого – прихопив зі столу документи, пройшовся до робочого місця Гочмановського і долучив їх до високої гірки паперів колеги, – повірте мені, я, як і ви, прагну докопатися до істини.
– Чому ви вирішили взятися за це розслідування, якщо так ненавиділи Єгора? Навіщо брешете мені, що приятелювали з ним? Ви так і не відповіли, де були у момент, коли вбили мого сина.
Жоден нерв не здригнувся на обличчі колишнього слідчого, воно, як завжди, лишалося кам’яним та цілковито непроникним. Ніхто ніколи не зміг би вгадати, про що думає ця людина. Цього разу колишній слідчий зібрався мовчати аж доки не почує відповіді на поставлені запитання.
– Навіть якщо ми з Єгором і мали якісь проблеми – хоча, запевняю, останнім часом наші стосунки значно покращилися – я би не поважав себе, якби дозволив особистим проблемам завадити докопатися до істини. Зрештою, коли вбивають поліцейського – це виклик усім нам. Не знаю, звідки вам це відомо, але так, ви маєте слушність, я сам домагався того, щоб саме мені віддали цю справу. Вважаю її для себе викликом, а виклики я люблю, – Гусейнов замовк, спостерігаючи за реакцією Адріяна Скляра.
Колишній слідчий не зронив жодного слова, продовжував на щось чекати.
– Я був у відрядженні, коли вбили Єгора, – на позір спокійно відповів Гусейнов на ще одне запитання, однак розширені від люті ніздрі виказували його з головою.
– У якому саме місті?
Гусейнов зібрався розповісти, проте саме цієї миті прийшло осяяння: Адріян Скляр уже давно знає відповідь.
«Цьому старому мудилу вже все про мене відомо».
– У Бродах, – знехотя відказав.
– Недалеко від Львова, еге ж? – тріумфуючи, заявив колишній слідчий. Очі його лукаво сяяли, він посміхнувся самим кутиком рота. Вперше Гусейнов зауважив натяк на посмішку Адріяна Скляра.
Ще на початку зустрічі слідчий мріяв, щоб цей чоловік хоча б іноді посміхався. Тоді би напруга бодай трохи послабнула. Втім, тепер він збагнув, що більше цього не бажає.
Бо посмішка Адріяна Скляра – це посмішка хижака, до якого ти потрапив у пастку.
Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 15:30
Антон Гусейнов різко підвівся, мало не перекинувши стілець, на якому сидів. Хвилину тому за батьком Єгора зачинилися