– Я так розумію, там усе погано, – мовила судмедекспертка.
– Не те, що хотілося б бачити на Різдво. От подумав, що варто вийти, ковтнути повітря.
Вона зупинилася біля сходів, зауважила мішанину слідів на присипаному снігом ґанку.
– Сюди можна?
– Так. Це сліди поліції Бостона.
– А що з іншими слідами, доказами?
– Ми тут нічого не знайшли.
– Злочинець що, залетів у вікно?
– Здається, підмів після себе. Ще видно сліди від віника.
Мора спохмурніла.
– Уважний до деталей.
– Зачекайте, ось ще всередині побачите.
Вона піднялася сходами, вдягнула бахіли й рукавички. Зблизька Фрост мав іще гірший вигляд: обличчя було видовжене, безкровне. Та детектив набрав повітря і ввічливо запропонував:
– Можу вас провести.
– Ні, побудьте тут. Ріццолі мені все покаже.
Він кивнув, але на неї й не глянув: дивився на вулицю з відчайдушною зосередженістю людини, яка намагається втримати вечерю всередині. Докторка Айлс залишила його наодинці з цією битвою й простягнула руку до дверей, готуючись до найгіршого. Ще кілька хвилин тому вона була зовсім виснажена й намагалася збадьоритися, а тепер відчувала, як напруження мов струмом пройшлося по нервах.
Вона ввійшла до будинку, затрималася на порозі. Серце калатало, хоча перед нею відкривалася цілком мирна картина. У передпокої була пошарпана дубова підлога. У відчинених дверях виднілася вітальня, обставлена дешевими меблями, що погано пасували одне до одного: продавленим диваном, кріслом-мішком, книжковою шафою, сколоченою з окремих планок та цільних блоків. Поки що тут ніщо не говорило про місце злочину. Жахіття були попереду, вона знала, що на неї чекають саме вони, бо бачила їхнє відображення в очах Баррі Фроста та на попелястому обличчі жінки-детектива.
Мора пройшла через вітальню до їдальні, де за сосновим столом стояли чотири стільці. Утім, її увагу привернули не меблі, а посуд, нібито накритий для родинної вечері. На чотирьох.
Одна з тарілок була прикрита лляною серветкою з плямами крові.
Жінка сторожко потяглася до серветки. Підняла її за краєчок і глянула на те, що лежало під нею на тарілці. Одразу ж упустила серветку й відсахнулася, хапаючи повітря.
– Бачу, ліву кисть ви знайшли, – пролунав голос.
Докторка Айлс рвучко розвернулася.
– Чорт, ви мене налякали.
– Хочете справді злякатися? – спитала детектив Джейн Ріццолі. – Ідіть за мною.
Вона розвернулася й повела Мору далі коридором. Як і Фрост, Джейн, здавалося, теж щойно встала з ліжка. Брюки були зім’яті, темне жорстке волосся сплутане. На відміну від напарника, вона крокувала безстрашно, бахіли шурхотіли по підлозі. З усіх детективів, які регулярно з’являлися в залі для розтинів, саме Джейн найчастіше підходила до самого столу,