– Дякувати Господу, – відгукнулися парафіяни.
Служба скінчилася, і люди почали розходитися, застібаючи пальта і вдягаючи рукавиці, доки човгали до виходу. Мора так само підвелась і, тільки ступила в прохід, помітила, що Деніел намагається привернути її увагу, безгучно натякаючи, щоб вона не йшла. Мора знову сіла, завважуючи зацікавлені погляди тих, хто проходив повз її лаву. Вона знала, що вони бачать чи принаймні що уявляють: самотня жінка, спрагла втішних слів священника у Святвечір.
Чи вони бачили щось більше?
Вона не дивилася на них. Людей усе меншало, а Мора дивилася просто перед собою, зосередившись на вівтарі. Думаючи: «Уже пізно, мені треба додому. Не знаю, що може з цього всього вийти».
– Привіт, Моро.
Вона підвела очі й зустріла Деніелів погляд. Церква ще не спорожніла. Органістка збирала свої ноти, кілька хористів надягали пальта, та в цю мить уся увага Деніела була зосереджена на Морі, наче в залі лишилася тільки вона.
– Давно ти не заходила, – мовив він.
– Певно, що так.
– Здається, з серпня?
«То ти теж лічив дні».
Він опустився на лаву поруч із нею.
– Здивований тебе тут бачити.
– Нині ж Святвечір.
– Але ти не віруєш.
– Обряди мені однаково подобаються. І пісні.
– Ти тільки для цього прийшла? Заспівати кілька гімнів? Проголосити кілька разів «Амінь» та «Дякувати Господу»?
– Я хотіла послухати музику. Побути серед людей.
– Тільки не кажи, що ти сьогодні зовсім сама.
Мора знизала плечима, засміялася.
– Деніеле, ти мене знаєш. Я не надто товариська істота.
– Я просто подумав… ну, я припускав…
– Що?
– Що ти будеш з кимось. Особливо сьогодні.
«Так і є. Я з тобою».
Вони обоє змовкли, коли в прохід вийшла органістка з повною торбою нотних зшитків.
– Добраніч, отче Брофі.
– Добраніч, місіс Істон. Дякую за ваш чудовий виступ.
– То було чисте задоволення.
Органістка кинула останній допитливий погляд на докторку Айлс і рушила до виходу. Вони почули, як стукнули, зачиняючись, двері, і нарешті лишилися самі.
– То чому тебе так довго не було? – спитав Деніел.
– Ну, ти знаєш ці мої смертні справи – не дають спочити. Один із наших патологоанатомів мусив кілька тижнів тому лягти на операцію, довелося його підміняти. Я була зайнята, от і все.
– Завжди можна взяти телефон і подзвонити.
– Так, я знаю.
Він теж міг би, але не телефонував. Деніел Брофі ніколи не перетнув би межу, і, можливо, це було добре: їй доводилося боротися зі спокусою за них обох.
– Як твої справи? – запитала Мора.
– Ти знала, що минулого місяця в отця Роя стався удар? Я тепер поліційний капелан.
– Детектив Ріццолі мені розповіла.
– Кілька тижнів тому був на місці злочину в Дорчестері. Там, де офіцера застрелили. Бачив тебе.
– Я тебе не бачила. Треба було