– Я поїду з татом! І з мамою!
– У нього було кілька складних тижнів, – сказала Іра тихо.
Сергій присів біля сина й почав щось говорити йому. Видно було, що він розгублений і сердитий, хлопчик не слухав його й люто мотав головою, туго запакованою в каптур. Тоді я сказала:
– Борисе Андрійовичу, поверніть мені ключі. Мишку, вилазь, ми поїдемо на «Вітарі», а Іра з Антоном сядуть до Сергія.
Хлопчик миттю схопив Іру за руку й потягнув її до автівки. Сергій безпорадно подивився на мене та сказав:
– Тільки до Твері, Аню, а потім пересядемо.
Я кивнула йому, не підіймаючи очей, і простягнула руку по ключі від автівки. Тато Боря підійшов до мене ближче.
– Анюто, може, я поведу? Темно вже, – запитав він, і я відповіла – відразу, не давши йому завершити фразу:
– Це моя автівка, я воджу її п’ять років, і зараз поведу її теж я, бодай про це ми сперечатися не будемо, гаразд?
– Вона чудово їздить, тату, – почав Сергій, але я урвала його:
– Не гаймо часу, відчиняй, будь ласка, ворота, і їдьмо нарешті, – і сіла за кермо. Як я не намагалася тихо зачинити дверцята з боку водія, вони однаково дзвінко захряснулися.
– Жорстоко, – сказав Мишко із заднього сидіння. Я піймала його погляд у дзеркалі заднього огляду й намагалася усміхнутися:
– Схоже, це буде та ще поїздочка, Мишку.
Поки Сергій відчиняв ворота, тато Боря підійшов до «Ленд Крузера» й голосно крикнув Льоні у відчинене віконце:
– Отже, так, Льоню, їдемо паротягом, рації в тебе немає, тому пильнуй, щоб не загубився. Виїжджаємо на Нову Ригу, а потім великою бетонкою на Твер, і якщо все буде добре, за півтори-дві години дістанемося місця. Селами їдемо без зупинок, ніяких «попісяти дитині» – у разі чого, нехай у штани пісяє. Якщо все-таки заблукаєте – зустрічаємося перед в’їздом до Твері. І пильнуймо заправки: якщо котрась раптом працюватиме, нам стане в пригоді все пальне, яке зможемо купити дорогою, – в Аніну автівку вашу солярку не заллєш.
Якщо Льоня щось і відповів йому, я вже цього не почула крізь шум двигунів. Тато кілька разів ударив рукою по даху Льоніної автівки й заскочив на сидіння поряд зі мною.
– Ну, вперед, – сказав він.
І ми рушили.
Щоб не озиратися на залишений позаду темний будинок, я відкрила бардачок, кришка якого впала татові на коліна, намацала паковання цигарок і закурила, а коли він теж клацнув запальничкою й салон наповнився їдким димом, із силою смикнула кнопку регулювання скла, щоб пасажирське вікно цілковито опустилося. Це було майже неввічливо, і я відчувала, що він дивиться на мене, – але прибрала палець із кнопки й залишила все як є, а він, не кажучи й слова, порався з рацією. Не змовляючись, до кінця селища ми їхали повільно – попереду Льонін «Ленд Крузер», за ним – Сергій. Не знаю, чи роззирався хтось довкола, –