Ми носили речі ще дві години, зробивши коротку перерву на їжу – нагодувавши дітей (навіть Мишко покірно з’їв тарілку каші), Іра все-таки приготувала яєчню, яку всі їли на бігу, навіть не сідаючи за стіл. Мені навіть не було шкода, що не вдалося востаннє посидіти за нашим великим столом, який я так любила, – занадто дивна це була б компанія. Із хліба й залишків сиру вона наготувала бутербродів, які загорнула й поклала по згортку в кожну автівку. Щоразу, коли здавалося, що все вже зібрано, хтось згадував про щось дуже важливе. «Інструменти», – казав Сергій, і вони з татом ішли в підвал, дорогою крикнувши мені: «Аню, ти б узяла якийсь медичний довідник, немає у вас?» «У нас є», – озивалася Марина, і Льоня знову кидався через дорогу, у свій порожній будинок із темними вікнами. І для будь-якої нової речі доводилося шукати вільне місце, знову переставляючи сумки, мішки й коробки. Три автівки стояли на майданчику перед будинком із задертими догори багажними дверцятами – у сутінках вони скидалися на дивовижну скульптурну групу. Розорена «Нива» стояла поруч, тато Боря зняв з її даху довжелезну антену й вийняв із салону короткохвильову рацію – Сергій віддав йому свою, коли купував собі нову, – і поліз у мою автівку під’єднувати її. Мені ніколи не подобалася ця рація. «У тебе антена, як у таксиста», – казала я. Насправді ж мене дратувала звичка Сергія слухати розмови далекобійників: «Куплю пальне, на сорок п’ятому кілометрі автівка працює, хлопці, обережніше». Останнім часом це була улюблена іграшка Сергія, і в наші нечасті спільні поїздки він неодмінно вмикав її, розшифровуючи чужі розмови крізь шурхіт перешкод, поки я сердилася й диміла у віконце. Пішов легкий сніг. Коли місця в автівках забракло, останні коробки прив’язали до багажника на даху автівки Сергія, обмотавши поліетиленовою плівкою. Останніми Сергій виніс із дому заряджені рушниці й віддав одну з них Льоні. «Ти хоч стріляти вмієш?» – запитав він, але Льоня тільки ображено пробурмотів щось і забрав рушницю до себе в автівку. Нарешті збори завершилися – тато став на порозі будинку та крикнув усередину:
– Усі на вихід! Збиратися можна вічно, уже пів на п’яту, чекати більше не можна.
І тоді Марина з Ірою вивели дітей. Коли всі вже були надворі, Сергій сказав мені:
– Ходімо, Анько, зачинимо все.
Вимкнувши всюди світло, ми трохи постояли в передпокої перед вхідними дверима. Крізь великі вікна всередину будинку по-місячному м’яко заглядав тьмяний вуличний ліхтар, відкидаючи на світлу, поцятковану павутиною мокрих слідів підлогу довгі бліді тіні. У дальньому кутку коридору білів якийсь зібганий, забутий аркуш паперу. У нас під ногами, у невеликій калюжі підталого снігу, мокли непотрібні тепер капці. Чомусь їх було п’ять штук, саме п’ять, і я нахилилася, щоб зібрати їх. Треба знайти шостий, конче потрібно знайти його, він, напевно, десь тут, і скласти їх акуратно, парами.
– Аню, –