– Ми майже все зібрали, – сказала я. – Чекати вже нічого не треба, вантажмося та їдьмо.
– У мене бак порожній, Аню, – відповів Сергій. – Ми вчора не встигли заправитися, і вночі теж було не до цього. Я проїдуся по заправках – може, щось іще працює. Ви тим часом вантажитеся.
– Я поїду з тобою, – сказав тато Боря. – Зараз краще не їздити самому. З дівчатами нехай Льоня посидить – піду по нього.
І всі раптом розійшлися хто куди. Тато порався в передпокої, вишукуючи свою мисливську куртку серед іншого одягу, що висів на вішаку. Хлопчик зненацька сказав голосно: «Мамо, я пісяти хочу», і Мишко повів їх. Ми із Сергієм залишилися у вітальні самі, і я нарешті змогла підійти до нього, обхопити за шию та пригорнутися щокою до його вовняного светра.
– Я не хочу, щоб ти їхав, – сказала я светрові, не підіймаючи очей.
– Мала, – почав Сергій, але я перебила його:
– Знаю. Я просто не хочу, щоб ти їхав.
Ми постояли так трохи, не кажучи більше жодного слова. Десь у будинку текла вода, грюкали двері, чутно було голоси, а я обіймала його обома руками й думала про те, що зараз повернеться тато й приведе Льоню – охороняти нас, а ще раніше – певно, за секунду або дві, – повернуться Іра з хлопчиком, і мені доведеться розтиснути руки й відпустити його. Вхідні двері грюкнули – мабуть, повернулися тато й Льоня. Сергій ледь ворухнувся, ніби намагаючись вивільнитися, і я на мить стиснула його ще міцніше, та одразу ж зніяковіла – опустила руки, і ми вийшли в передпокій. На порозі стояв тато Боря – сам, без Льоні. Він глянув на мене й усміхнувся:
– Анько, вище носа, нікуди ми його в тебе не забираємо. Ваш Льоня – запасливий мужик, у нього в підвалі генератор, ми щойно перевірили – там літрів зо сто солярки, не менше. Ну ж бо, Сергію, треба відчинити ворота. Аню, та відпусти ти його нарешті, далі воріт він не вийде. Треба вантажитися, нам краще виїхати до темряви.
Сергій схопив ключі від воріт, що лежали в передпокої, й вони з батьком вийшли у двір, а я, накинувши куртку, пройшла на веранду й дивилася на них так, ніби хотіла переконатися, що вони не обдурили мене й Сергій справді нікуди більше не поїде. Ворота відчинили, і на паркінг перед будинком заїхав Льонін здоровенний «Ленд Крузер» – щоб він помістився, татову стареньку «Ниву» із забрьоханими віконцями, яка на тлі цього чорного блискучого монстра мала геть жалюгідний вигляд, довелося пересунути подалі, за межі брукованого майданчика. Я дивилася, як під передніми колесами «Ниви» тріскочучи ламаються маленькі туї, які я посадила торік. Вийшовши з автівки, тато глянув на мене – Льоня щось кричав йому від воріт, але він відмахнувся й пішов у мій бік. Поклавши руку на перила веранди, він підняв до мене обличчя та сказав стиха:
– Аню, зберися. – Голос його звучав суворо. – Я розумію, що дуже багато всього сталося, але тепер не час, ти зрозуміла мене? Ми зараз зберемо речі, сядемо в автівки й поїдемо звідси, і все буде добре. Але в сусідньому селищі – ти бачиш дим? – коїться казна-що, і нам не можна гаяти часу на те,