– Дякую.
– У вас завжди таке шовковисте волосся?
– Я щойно зробила укладку.
– Вона вам личить.
Вона ясно йому всміхнулася. У відповідь на цю усмішку його очі запульсували, і він мовчки, ледь помітно всміхнувся.
– О Господи, – промовив він.
Вона не сказала нічого – тільки багатозначно кивнула й зазирнула йому в очі.
– Здається, ви вже відчуваєте, як пахне той Пулітцер.
– Що ж, – промовила вона, – не варто випереджати події.
Рейчел передала йому сторінки.
Він опустився на стілець.
– Треба замовити щось випити, – байдужим тоном зауважив він, почавши читати. Перегорнувши першу сторінку, він глянув на неї, а вона підбадьорливо всміхнулася. Він продовжив читати й наморщив чоло: передчуття обернулося на заціпеніння, потім – на відчай, а тоді нарешті на обурення.
– Тут, – сказав він, відмахнувшись від офіціантки, яка саме підійшла, – написано, що я – ґвалтівник.
– Ну, щось таке, хіба ні?
– Тут написано, що в хімічній залежності, алкоголізмі та сексуальній нерозбірливості тих жінок винен я.
– Тому що так і є.
– Тут написано, що я намагався шантажем змусити вас зруйнувати життя цих жінок удруге.
– Бо так і було. – Вона привітно кивнула. – А ще ви зводили на них наклепи в моїй присутності. Також закладаюся, що, бодай трішки пошукавши інформації в місцевих генделиках, я знайшла б докази на користь того, що ви зводили на них наклепи перед половиною чоловічого населення західного Массачусетсу. А це було б порушенням умов вашого умовного терміну. І це означає, Феліксе, що, коли цей матеріал з’явиться у «Ґлобі», ви, бляха-муха, підете просто до блоку D.
Вона відкинулася назад і побачила, як йому відібрало мову. Коли він нарешті зазирнув їй у вічі, його погляд став відверто мученицьким і враженим.
– Ці руки, – він підняв руки, – подарували вам життя.
– До сраки ваші руки, – сказала вона. – У нас нова домовленість. Гаразд? Я не подам цього матеріалу.
– Благословляю вас. – Він випрямився на стільці. – Я знав, щойно…
– Назвіть мені ім’я мого батька.
– Я був би радий, але пропоную замовити щось випити та обговорити цю думку.
Вона забрала сторінки з його рук.
– Негайно назвіть мені ім’я мого батька, інакше я подам цей матеріал, – вона показала на барну стійку, – з отого телефона.
Він згорбився, не встаючи зі стільця, і звів очі до вентилятора, що з іржавим рипінням поволі обертався на стелі над ним.
– Вона називала його Джей-Джей.
Рейчел поклала статтю назад у сумочку, щоби приховати дрож, який охопив її руки від долонь до ліктів.
– Чому Джей-Джей?
Він перевернув руки на столі долонями вгору, вдаючи нещасного прохача перед долею.
– Що я тепер робитиму? Як житиму?
– Чому вона називала його Джей-Джей?
Вона усвідомила, що зціпила