«Так».
Але Браян погодився, що тепер має достатньо зачіпок, щоб узятися за її справу, взяти з неї гроші та все одно спокійно дивитися на себе вранці у дзеркалі. Тож наприкінці літа 2001 року Браян Делакруа та фірма «Беркшир Сек’юріті Ессошіейтс» почали розслідування, покликане встановити особу її батька.
І вони не знайшли нічого.
Того року на півночі Коннектикуту не викладала у вишах жодна людина на ім’я Джеймс, про яку вже не було б відомо чимало. Один мав біляве волосся, другий був афроамериканцем, а третьому було двадцять сім років.
Рейчел ізнову сказали відпустити це.
– Я забираюся звідси, – сказав Браян.
– Із Чикопі?
– Із цієї сфери. Тож так, із Чикопі теж, але просто не хочу бути приватним детективом. Надто вже це похмуро, розумієте? Здається, я тільки те й роблю, що когось розчаровую, навіть знаходячи людям те, за що вони мені заплатили. Вибачте, що не зміг вам допомогти, Рейчел.
Від цих слів у ній щось спорожніло. Ще один відхід. Ще одна людина в її житті, хай яка незначна, піде, незалежно від того, хоче вона цього чи ні. Вона не мала тут права голосу.
– Що будете робити? – спитала вона.
– Мабуть, поїду назад до Канади.
Його голос звучав упевнено, неначе він опинився в місці, у якому збирався опинитися все життя.
– Ви канадець?
Браян стиха хихотнув.
– Звісно.
– Що там у вас?
– Сімейний бізнес із лісозаготівлі. А як ваші справи?
– В аспірантурі все чудово. А в Нью-Йорку зараз, – сказала вона, – не зовсім.
Надворі був кінець вересня 2001 року; від падіння веж минуло менше трьох тижнів.
– Звичайно, – серйозно промовив він. – Звичайно. Сподіваюсь, у вас усе налагодиться. Усіляких вам гараздів, Рейчел.
Вона здивувалася тому, як душевно звучить її ім’я в його вустах. Вона уявила його очі, ніжність у них і з легким роздратуванням усвідомила, що була до нього небайдужа й не змогла цього визнати, коли це могло мати якесь значення.
– Канада, так? – перепитала вона.
Його характерний тихий смішок.
– Канада.
Вони попрощались.
У квартирі на цокольному поверсі будинку на Вейверлі-плейс у Ґрінвіч-Вілледж, звідки легко було ходити пішки на більшість пар у Нью-Йоркському університеті, вона сиділа посеред сажі й попелу, що заполонили нижній Мангеттен у перший місяць після 11 вересня. У день теракту підвіконня в її квартирі вкрилися густим, схожим на вовну пилом, пилом із волосся, крихт кістки та клітин, що збирався, наче легенький сніжок. У повітрі пахло горілим. По обіді вона прогулялася без цілі та зрештою пройшла повз реанімацію лікарні святого Вінсента, де стояли вишикувані каталки для пацієнтів, які так і не надійшли. У наступні дні на стінах і огорожах лікарні почали з’являтися фотографії, найчастіше – із простим посланням: «Ви бачили цю людину?»
Ні, не бачила. Ті люди зникли.
Її оточували