Френкі аж пересмикнуло від цього слова.
– Знаю, – пробурмотіла дівчина. – Вони жахливі.
Обоє з розумінням перезирнулися.
– До речі, – раптом сказала Френкі. – Що там за історія з чоловіком, який упав зі скелі?
– Ми з доктором Томасом його знайшли, – відповів Боббі. – А як ти про це дізналася?
– Бачила в газеті. Дивися.
Вона вказала пальчиком на невеличку новину під заголовком «Смертельний випадок у морському тумані».
Учора пізно ввечері вдалося встановити особу трагічно загиблого в Марчболті. У цьому допомогла знайдена в його кишені cвітлина, на якій зображена місіс Лео Кейман. З місіс Кейман зв’язалися і якнайшвидше доправили її до Марчболта, де вона впізнала в загиблому свого брата Алекса Прітчарда. Містер Прітчард нещодавно приїхав із Сіама. Він десять років жив поза межами Англії і щойно вирушив у похід. Завтра в Марчболті розпочнеться дізнання.
Боббі повернувся думками до навдивовижу притягального обличчя на фотографії.
– Мабуть, мені доведеться свідчити, – мовив він.
– Як захопливо! Прийду послухати тебе.
– Не думаю, що там буде цікаво, знаєш, – відказав Боббі. – Ми просто знайшли його, та й усе.
– Він був мертвий?
– Тоді ще ні. Помер за чверть години. Я лишився з ним сам.
Молодик замовк.
– Невесело, – підсумувала Френкі, на відміну від батька Боббі, умить усе зрозумівши.
– Звісно, йому не було боляче…
– Ні?
– Але водночас – ну, розумієш, він здавався таким живим… з таких, знаєш, людей. Яка безглузда смерть – зірватися зі скелі через туманець.
– Так, ясне діло, – сказала Френкі, і в цій короткій фразі теж чулися співчуття і розуміння.
– Ти бачився з його сестрою? – запитала вона згодом.
– Ні. Я два дні був у місті. Мусив зустрітися з другом, обговорити справу про автомайстерню, яку він відкриває. Ти його знаєш: Беджер Бідон.
– Знаю?
– Авжеж. Ти точно пам’ятаєш нашого друга Беджера. Він іще косить.
Френкі насупилася.
– А ще він так трохи дивно сміється – хо-хо-хо, – пояснював далі Боббі.
Та Френкі й далі сиділа, насупившись.
– Ну, він іще впав із поні, коли ми були дітьми, – нагадав молодик. – Застряг у багнюці вниз головою, що довелося його за ноги витягати.
– А! – вигукнула дівчина, підхоплена спогадами. – Тепер згадала. Він затинався.
– І досі затинається, – гордо заявив Боббі.
– Це не в нього була птахоферма, що збанкрутіла? – запитала Френкі.
– Саме так.
– А потім він улаштувався фондовим брокером, і його за місяць звільнили?
– Так.
– А тоді його відіслали в Австралію, а він повернувся?
– Ага.
– Боббі, – сказала Френкі. – Сподіваюся, ти не вкладаєш грошей у цю авантюру?
– А мені нема чого вкладати, – відказав він.
– Це