– Ні, не хотілося б, – відказав Боббі. – Тобто я розумію, що бідолашний загинув, що вже нічого не змінити, та водночас…
Він замовк, бо йому було складно перетворити фонтан емоцій на слова.
Незнайомець, однак, начебто зрозумів.
– Ясно, – сказав він. – Дивіться, я спущуся – якщо, звісно, побачу в цій темряві, куди йти – і почекаю на підмогу.
– О, серйозно? – вдячно перепитав Боббі. – Розумієте, справа в моєму батькові. Він хороша людина, і деякі речі його засмучують. Вам там видно щось? Отут ліворуч, тепер праворуч. От і все. Не дуже складно.
Він підбадьорював чоловіка й підказував дорогу, поки вони не опинилися поряд на вузькому плато. Незнайомцеві було років тридцять п’ять. Його нерішучому обличчю бракувало монокля чи вусів.
– Мене тут ніхто не знає, – сказав він. – Моє прізвище Бассінґтон-ффренч, до речі. Приїхав подивитися на будинок. Послухайте, ну який жах! Він що, зірвався?
Боббі кивнув.
– Туманець опустився, – пояснив. – А тут небезпечна ділянка стежки. Ну, побачимося. Дуже вам дякую. Я мушу бігти. Це вельми люб’язно з вашого боку.
– Та ну що ви, – заперечив другий чоловік. – Будь-хто на моєму місці вчинив би так само. Не можна цього бідолашного лишити тут самого. Одне слово, це якось не гідно.
Боббі видерся нагору стрімкою стежкою. Помахавши чоловікові звідти, він побіг до батька. Аби заощадити час, молодик перестрибнув через паркан церкви, замість зайти крізь хвіртку. За його стрибком у вікно спостерігав вікарій і, слід сказати, абсолютно не схвалював цього.
Було п’ять по шостій, та дзвони ще лунали.
Звинувачення і виправдання відклали на кінець служби. Боббі, задиханий, упав на ослінчик і почав умикати регістри старого органа. Думки й настрої скомандували пальцям заграти похоронний марш Шопена.
Пізніше, скоріше засмучений, аніж розлючений (як він сам виразно пояснив), вікарій почав відчитувати сина.
– Якщо не можеш зробити як слід, любий Боббі, – почав він, – краще взагалі не братись. Я знаю, що в тебе й твоїх молодих друзів відсутнє поняття часу, але є Той, кого не можна змушувати чекати. Ти сам запропонував зіграти на органі. Я тебе за язик не тягнув. Натомість ти вирішив легкодушно пограти в гру…
Боббі здалося, що краще втрутитися, доки батько не зайшов надто далеко.
– Пробач, тату, – сказав він бадьоро й безтурботно, як говорив на будь-яку тему. – Цього разу це не моя провина. Я стеріг тіло.
– Що стеріг?
– Я вартував одного нещасного, який зірвався зі скелі. Знаєш, отам, де прірва, біля сімнадцятої мітки. Тоді саме спустився туман, і він, мабуть, ступив просто в урвище.
– Святі небеса! – вигукнув вікарій. – Яка трагедія! Він ураз помер?
– Ні, він лежав непритомний. Помер одразу після того, як доктор Томас пішов по допомогу. Але, звісно, я відчував, що мушу побути там – не можна ж було просто встати й піти. А потім прийшов іще один чоловік, тож я передав йому роль головного плакальника й щодуху прибіг