Тепер дерева підступали близько до колії. Миготіли стовбури сріблястих беріз, відсвічуючи в темряві. Можна було уявити себе в лісі. Пауль притискався щокою до холодного віконного скла й думав про дім, про дитинство, про літні табори, про пісні біля багаття, про «Вандерфоґель» і «Нібелунґенбунд», про шляхетну еліту й порятунок нації. Раптом йому стало весело. Ще кілька пасажирів зійшли на Ботанішер Ґартен, і він відчув нарешті, що залишився один. На наступній зупинці, Ліхтерфельде Вест, аж до самого зачинення дверей він був єдиною людиною, яка скочила на платформу, і тоді з вагону попереду з’явився чоловік, який встиг протиснутися у вузьку щілину. Коли потяг рушив, той озирнувся через плече, і Хартманнові впало в очі брутальне лице з важкою щелепою. У Ліхтерфельді розташувалися казарми охоронців фюрера «Лібштандарте СС Адольф Гітлер»; можливо, це офіцер, що повертався з відпустки. Чоловік нахилився, щоб зав’язати шнурки, і Пауль швидкою ходою проскочив повз, піднявся сходами, пройшов через порожню станцію із зачиненим віконцем квиткової каси й вийшов на вулицю.
Дорогу він запам’ятав, перш ніж піти з роботи: праворуч, праворуч, четвертий поворот ліворуч, але інстинкт підказував йому зачекати. Хартманн перетнув брукований майдан, що знаходився перед станцією, і зупинився на порозі лавки різника на протилежному боці. Станція мала ексцентричний вигляд. Її спорудили в минулому сторіччі на манір італійської вілли. Пауль відчув себе шпигуном у чужій країні. Через пів хвилини з’явився його попутник: повагався, озирнувся, наче шукав Хартманна, а тоді завернув праворуч і зник. Пауль почекав ще п’ять хвилин, потім рушив далі.
Приємне буржуазне передмістя потопало в листі – невідповідне місце для змовників. Більшість мешканців уже спала, позачинявши віконниці. Декілька собак брехало, коли він ішов повз них. Він не розумів, чому Остер призначив їм зустріч тут. Пауль пішов по Кеніґсберґер Штрассе й повернув на Ґете Штрассе. Номер дев’ять виявився простим будинком з подвійними дверима – у таких віллах живуть службовці банку або директори шкіл. Світла у вікнах фасаду не було, і несподівано він подумав, що це пастка. Зрештою, адже Кордт нацист. Він багато років працює на Ріббентропа. Проте й Хартманн – член партії: якщо хтось хотів зробити кар’єру, мав стати партійцем. Пауль відкинув підозри, відчинив дерев’яну хвіртку, пройшов стежкою до чільних дверей і натис кнопку дзвінка.
Інтелігентним голос хтось мовив:
– Назвіться.
– Хартманн. Міністерство закордонних справ.
Двері відімкнули. На порозі стояв лисий чоловік років шістдесяти. Глибоко посаджені великі круглі меланхолійні блакитні очі. Прямо під лівим куточком губ видно невеликий дуельний шрам. Обличчя було правильне, інтелігентне. Cірий костюм, блакитна краватка – чоловік цілком міг бути професором.
– Бек, – сказав