Тоді ж нагально (аж надто нагально!) постала проблема грошей. Докладну інформацію про пересилку поштових грошей він одержав від людини, яка працювала у Головній Дирекції Пошт і Телеграфів і, не беручи жодної активної участі в революційній боротьбі українського підпілля, бажала таким способом прислужитися тій боротьбі. Вибір впав на поштове відділення у Бібрці. Здійснити екс було доручено чотирьом боївкарам: Зиновію Книшу, Юрію Дачишину, Миколі Максимюку і Грицеві Пісецькому, котрих сам Головінський знав ще з часів УВО. Знали і вони його, але хто він такий, навіть не здогадувалися.
Тоді, тридцятого липня, все пішло не так, як планувалося. Боївкарі засіли в лісі в очікуванні, коли під’їде поштовий амбулянс[12] із грішми. Про його появу повідомив Максимюк. Повідомив і – відправився до Львова, нікого не попередивши. Троє інших вбили поліцейського, який супроводжував амбулянс, а фірман зумів втекти. Саме він і викликав підмогу. У довершення всього гроші – двадцять шість тисяч злотих – були у монетах, їх напхали у наплечники скільки змогли, а решту заховали у дупло дуба в лісі. Тут боївкарі виявили, що серед них немає Максимюка. Побоюючись, що він, може, поранений у сутичці, почали шукати. А тим часом фірман заалярмував поліцію і коли три боївкарі вийшли з лісу, їх перестрів відділ кінної поліції. Двом із них пощастило втекти від поліційної погоні, але третього, Гриця Пісецького, досягли кулі й він, важко поранений, пострілом із револьвера добив себе.
Намагаючись викрити виконавців нападу на поштовий амбулянс, польська поліція масово арештовувала українську молодь, застосовуючи проти ув’язнених методи побоїв і тортур. Жертвою цих методів став Юрій Дачишин, бо Микола Максимюк не витерпів мук і під час допитів вказав на нього, як одного з співучасників нападу. Тоді знову сплило його, Юліана Головінського, ім’я.
Від арешту його врятувала та обставина, що на той час він вже був у Відні. Столиця Австрії і надалі залишалася найбезпечнішим місцем, де можна зустрітися без усяких неприємних для себе наслідків. Польська поліція мала розгалужену мережу нурців[13], але аж ніяк не у Відні. Тому Голова ОУН забажав зустрітися з ним саме там.
Євген Коновалець проживав у готелі на Кантґассе. Головінський так і не зрозумів, чи постійно там мешкає Голова ОУН, чи лише наймає тимчасове помешкання, але з того, як до нього ставилася прислуга, Юліан зробив висновок, що Коновалець там частий гість.
Цей готель не був для Юліана Головінського чимось невідомим. Саме тут у далекому двадцять другому році він мав розмову з Євгеном Петрушевичем перед тим, як відправитися до Львова на зустріч із тим-таки Коновальцем, щоб навернути того на істинний шлях. Зустріч закінчилася для колишнього Диктатора ЗУНР зовсім не так, як тому хотілося: замість того, щоб заставити голову УВО пристати на умови, що їх висунув уряд в екзилі, а якщо цього не вдасться, то