– Czego chcesz? – схлипуючи, запитала Зося.
– Що я хочу? Щоб ти пригадала всьо, що було тут тоди! Пам’ятаєш, що тоди говорили? Забула? То я тобі нагадаю! Твому чоловікові казали, щоб не чіпав наших хлопів, бо буде погано! Він не послухав, то я вернув, щоб зробити з тобою те, що не встиг того разу.
Зося вся напружилася й почала схлипувати. Здається, тільки тепер вона зрозуміла, що все, що відбувається з нею, відбувається насправді.
– Так твій чоловік пішов далі! Ти виділа, що він зробив з Данилом? Виділа? – Кость майже перейшов на крик. – Не знати, коли він встане на ноги і коли зможе щось робити! А всьо через то, що твій чоловік зовсім не береже свою жінку! Пані знає, що ми з нею зробимо?
Жінка продовжувала схлипувати. А Кость розстебнув ґудзики модної блузи й ривком зірвав її з Зосі. Затим так само, не церемонячись, відірвав ґудзик на спідниці. Вона спала на траву. Жінка залишилася у спідньому.
А Зося схлипувала дедалі сильніше і вже скоро схлипування перетворилися на істерику, яку жінка вже не могла контролювати.
– Стій! – озвався Шмунь, який до того мовчав. – Подивись на неї! Вона ніц не відчуває!
Кость лише тепер по-справжньому глянув на Зосю. Та справді перестала контролювати себе, лише важко дихала, час від часу видаючи жалісливі звуки. Смоляр плюнув.
– Холєра! – вилаявся він. – Найбільше у світі не люблю бабської істерики!
– Що будемо робити? – запитав Шмунь.
– Та з нею зараз роби не роби – всьо равно!
– То відпустимо?
– Нічого. Другим разом зробимо, що хотіли. Най їде! Але спочатку…
Кость Смоляр схопив Зосю за сорочку й різко розірвав її, оголивши груди.
– Щоб не забула! І пам’ятала: то були ще квіточки!
Він посадив жінку на бричку, всунув віжки їй в руки, вивів коня на гостинець і легко вдарив по спині. Навчена тварина продовжила так несподівано перервану подорож, несучи неначе закам’янілу жіночу постать.
– Як за Шевченком, – задумливо мовив Кость, проводжаючи очима бричку, що віддалялася.
– Ти про що? – не зрозумів Шмунь.
– «Або панянку білолицю
Розіпнеш голу на коні
Та й пустиш в степ..».
– Не треба! – скривився Шмунь. – У вашого Шевченка й проти юдеїв багато написано!
– Проїхали! – махнув рукою Кость. – Але вижу, ми її добре настрахали!
– Гадаєш, вона впізнала нас?
Кость нарешті скинув з обличчя хустку.
– Та вона навіть не пам’ятає, в який трафунок попала! Адам, певно, схоче вияснити, що сьи тут стало, але про себе не переживай – кого-кого, а на жида він точно не подумає!
– А на тебе?
– А мене нема! Я ще зрана маю бути в Камінці, куди зараз і поїду!
Кость говорив про запряжену бричку, яка чекала на нього з того боку ліска.
– Тоді давай і я з тобою поїду! – вирішив Шмунь. – Заодно щось куплю своїй Хаві.
Вони підійшли до коней, Кость