– Справляєшсьи? – поцікавився Василь, спостерігаючи, як Олекса переливає принесене ним молоко у величезний баняк.
– Та що тут тєжкого? – відповів той. – Во папери – то вже гірше! Скільки пишу – всьо не привчивсьи. Не моє то!
– А що каже ваш Андрій? Як в него робота?
– Та слава Богу, добре! І робота, і вся справа! Недавно казав мені, що поляки скрегочуть зубами, бо наше масло ліпше, ніж їхнє, в Європі не призвичаєні їсти що попало! Давай їм масло першого сорту! А наше масло й ліпше, і дешевше. То поляки й казяться!
Олекса зафіксував у зошиті здачу Вовком молока й повідомив, що до неділі мають бути гроші.
– Андрій казав, що того разу має бути більше, – говорив Мороз.
– Файно, а то Мошко тілько питає мене, коли до него в склеп хтось прийде, бо в довг чогось давати не хоче.
Олекса усміхнувся.
– Та то всьо справа Андрія! – говорив він. – Попередив нашого жида, щоб не робив людей довжниками. Бо нема гіршої людини за ту, котрій щось позичив.
Василь Вовк не став сперечатися із цими словами. А Олекса продовжував:
– Мало того, його Шмунь хотів щось продати нашому Микиті (Мороз мав на увазі старого Нагірного), а в того не було грошей; тілько вийняв зошит, як тут вродивсьи Мошко, насварив на сина, зошит порвав, а Микиту вигнав.
Почувши таке, Василь Вовк почухав потилицю.
– Так, уміє твій шваґер переконувати! – відзначив він.
Коли Василь пішов, один за одним принесли молоко інші перетинці. Кожен з них приніс якусь новину, яку удостоїли декількома словами залежно від її значущості. Найдовше поговорили з Яковом Смоляром. Він найбільше був поінформований про політику, тому вважався майже істиною в останній інстанції.
– Вибори будуть, – повідомив він.
Олекса скривився.
– Не до добра то! – відзначив Мороз і поцікавився: – А куда?
– До Сейму.
– Високо!
Звичайно, події у Варшаві мало цікавили перетинців; вони більше переймалися тим, що відбувалося поруч, ба навіть рішення місцевої ґміни сприймали лише тоді, коли це стосувалося їх безпосередньо. Тим не менше навіть такі нечасті з’яви у селі представників Українського національно-демократичного об’єднання – найбільшої легальної української організації, дозволеної в Польщі, все ж дозволяли селянам бути принаймні обізнаними у цьому. Щоправда, візити представників УНДО зазвичай частішали перед виборами, то й вони не переобтяжували увагу людей своєю присутністю.
– Та що вони там вирішать? Поляки свого не попустять! Скільки там наших?
– Двадцять штири.
– А всіх?
– Майже півтисячі! – повідомив Яків.
– То що ти хочеш!
Коли молочарню