«Бач, яке хитре падло!» – подумав Самійло. Напружившись, він відкинув тіло худого й, миттєво скочивши на ноги, висмикнув лезо шаблі з ворожого тіла, одночасно з ним лезо ятагана рвонув на себе довговолосий. Ще за мить зброя українця й ординця зустрілася в обопільному ударі – тонко забринів метал. Ще чуючи мелодію зброї, Кішка вдарив зверху вниз, намагаючись відрубати руку своєму супротивнику, але довговолосий, віртуозно ухилившись, обрушив на козака цілу низку швидких та потужних ударів. Відбиваючись, Кошич позадкував і, діждавшись моменту, ступив крок уперед, спрямувавши лезо в шию супротивнику. Довговолосий ворог легко ухилився від удару, і шабля пролетіла повз, але Самійло відразу повернув зброю назад і тильним боком зніс татарську голову з пліч. Під час цього прийому українець мало не загинув: ординець устиг контратакувати й рубонув Кішку по обличчю. В останню мить той упав на одне коліно й відвів голову, і ворожа зброя, замість того щоб завдати смертельної рани, лише подряпала вилицю козака.
Витираючи кров з обличчя, Кошич повернувся до багаття і побачив, що Матяш завзято б’ється з двома татарами. Самійло вже хотів бігти йому на допомогу, коли Старий закричав:
– Допоможи нашим, із цими я сам упораюся.
Кішка стрімко розвернувся і хутко побіг углиб байраку, де лежали зв’язані козаки. Полонені українці бачили, як Самійло бився з ворогами, і вигуками підтримували молодого козака. З початком бою зв’язані козаки напали на двох вартових. Одному ординцю Харко зумів зламати шию ліктем, коли руки татарину притиснув до тулуба Іван Вухо, але з другим вартовим упоратися не вдалося. Той устиг вихопити криву шаблю й, зарубавши двох козаків, відскочив до центру байраку, де й зустрівся з Кошичем.
Крива шабля поцілувалася з козацькою зброєю, Самійло зробив стрімкий випад, татарин парирував удар і сіконув по ногах козака. Кішка підстрибнув і завдав потужного удару, від якого крива шабля мало не вилетіла з рук ворога. Бусурман відступив у глибину байраку.
– Самійле, стережись! – закричав Марко, марно намагаючись розірвати сирицю, якою були міцно зв’язані зап’ястя.
З глибини байраку вибігли четверо татар, що ходили до Самари по воду. У трьох у руках були цебра, а в четвертого спис. Четвірка з’єдналася з вартовим, та, оголивши шаблі, вони всі разом атакували Кішку, дико волаючи:
– Смерть ґяуру!
«Невже це мій кінець? – подумав Кошич, його серце почало огортати неприємне почуття страху. – Може, здатися і кинути зброю?»
І тут Самійло відчув, як із глибини його душі піднімається лють. «Ні, я ніколи не здамся. Не зламаюсь. Я нічого не боюся». Вихор думок зі швидкістю світла пронісся в голові козака.
Кішка з блискавичною швидкістю розкрутив у руці шаблю, лезо заблищало, мов рідкий метал. П’ятеро ворогів оточили Самійла і, мов за командою, накинулися на козака. Шабля в руках Кошича забриніла металевою мелодією, Кішка з карколомною швидкістю відбивав удари й завдавав