– Авжеж. Ти дивися і вчися. Як чогось не знаєш чи не розумієш, то питай. Домовились? – мовив майстер і по-дружньому поплескав малого по плечу.
– Добре. Я хочу побудувати багато-багато таких храмів, – якось зовсім по-дорослому сказав малий, і Георгій навіть не засумнівався, що він це колись зробить.
Та ніхто й не помітив, коли хлопчик, залишивши свою мозаїку, підійшов і, притулившись до маминої руки, дивився з цікавістю на креслення куполів. Він дуже уважно прислухався до слів майстра Георга. А той зі знанням справи розповідав, як він буде їх будувати і які матеріали йому для цього потрібні. Малий не пропускав жодної фрази, пильно дивився на схеми і слухав, намагаючись докумекатись до всього…
А в цей час із першого поверху долинав сміх і крики двох братиків, Бориса і Гліба. Вони вже за цей час устигли позмагатися, кілька разів упасти і тепер далі бігали один за одним.
– Іди побався трохи з ними, – запропонувала йому мати, на що він із серйозним виразом обличчя відповів:
– Не можу.
– Чому?
– Не маю часу.
– А що ж ти робитимеш? – з усмішкою запитала Анна.
– У мене важливі державні справи, я мушу встигнути добудувати свій храм, – відповів малий і побіг знову до купки мозаїки.
«…Шкода, що мами немає вже на світі».
Вона була найкращою порадницею, другом. Навчила багатьох премудростей. З нею він міг годинами обговорювати свої плани, починання і мрії.
«Якщо б знайти таку розумну дружину, якою була вона, щастю не було б меж».
Перед тим, як Ярослав зайшов до зали Улофа Шетконунга, ці фрагменти з його дитинства промайнули в пам’яті і склалися в одну суцільну картинку. Все в цій залі здавалося сьогодні іншим. Чи то він так довго спав, чи, можливо, тому, що вчора був вечір, а зараз сонячний погожий день, та тепер приміщення аж сяяло. Підлога була встелена килимами, стіни обтягнені шовковою тканиною темно-червоного кольору із сріблястим візерунком, а вікна аж іскрилися різними барвами. У цей погідний день тканина на стінах переливалася від найтемніших до найсвітліших кольорів, від чого створювалося враження величі. На підвищенні між двома мармуровими колонами стояло велетенське крісло, в якому сидів конунг, погладжуючи рукою довгу бороду.
– Вітаю тебе, наймудріший правителю Улофе! – увійшовши, вимовив Ярослав і нахилив голову, приклавши руку до серця.
– Вітаю і я тебе, конунг Яріслейв! – відповів Улоф, одразу піднявшись і привітавшись із ним.
Він зустрів князя приязно, з розпростертими обіймами, як давнього знайомого, відразу запросив його сісти і почав частувати. Стіл аж ломився від різноманітних наїдків. На дерев’яних підносах красувалися кальмари, запечені на шкварках, молюски та оселедець маринований, креветки й акуратно розкладені на срібних тацях шматки копченої свинини, та ще й запашна, з апетитною скоринкою гуска.
– Ти, я бачу, добре виспався, – добродушно усміхнувся Улоф.
– Майже