Раптом з лівого боку від себе хлопець почув, як хтось біжить східцями. Та тільки дійшов до повороту, не встиг ще й голову повернути в тому напрямку, як просто до нього в руки залетіла з розгону, мов біла пташка, дівчина з розпущеним довгим волоссям. На ній були зручні облягаючі сірі штани, гаптована зеленувата сорочка з розширеними на кінцях рукавами, які опускалися кутиками нижче рук ще на цілу долоню і внизу закінчувалися кумедною китичкою. Комір цієї диво-сорочки плавно переходив у конусоподібний капюшон з китичкою аж до пояса. Її ніжки прикрашали м’які мокасини, майстерно оздоблені шкіряним швом. Уся вона, майже прозора і така легка, що бракувало тільки крилець, нагадувала лісового ельфика[29].
– Ого! Яка пташка до мене прилетіла! – мимоволі вхопив її в обійми Ярослав, відчувши, яка вона худенька. Його миттєво пройняла тепла хвиля ніжності. Усміхнувся…
– Ой! Добрий день! – на якусь мить ще залишаючись в обіймах, швидко по-слов’янськи мовила вона.
Цей погляд! Які в нього очі! Князь із прищуреною усмішкою дивився на неї невідривно. Здавалося, він і не збирається її відпускати.
– Доброго ранку! – відповів він, ще міцніше притуливши дівчину.
– Уже не ранок! Майже середина дня! Просто всі намагалися не шуміти, щоб не розбудити гостя. Як спалося? – потихеньку випручаючись з обіймів, мовила Інґіґерд.
– То я так довго спав?! Давно мені не було так добре! Ніби в себе вдома, – все ще тримаючи рукою її за талію, відповів Ярослав.
– Я хочу вибачитись за вчорашній полон, – дивлячись спідлоба й винувато усміхаючись, сказала дівчина.
– Хотів би я на все життя в такому полоні опинитися, – прошепотів він, і далі затримуючи її маленьку прохолодну долоньку в своїй руці.
«Це справді він сказав, чи, може, мені почулося? Які теплі у нього руки!» – промайнуло в її свідомості.
– Мій батько чекає Вас, – шанобливо сказала Інґіґерд. – Я проведу.
І раптом він відчув дистанцію.
– Звертайся, будь ласка, до мене на «ти», – попросив Ярослав, не відриваючи погляду від цих чудових очей.
– Згідна, – не в змозі уникнути чарів його усмішки, відповіла вона. Коли цей князь усміхався, його обличчя видозмінювалось, світилося, ніби осяяне сонцем. На правій щоці виднілася ямочка, яка просто приковувала до себе її увагу.
Принцеса повела його коридором до батька. Ішла попереду, тому він мав змогу насолоджуватися її витонченою фігуркою. Зростом Інґіґерд була на пів голови нижчою від нього, тому здавалась маленькою, і йому хотілося знову пригорнути її до себе.
Дівча дивилось