«Жінки… беззбройні жінки в чорних обладунках… натовп, що суне з хрипким бездумним криком… вимахує руками, вологими від червоної крові… а коли з’юрмилися наді мною, їхні роти роззявилися, показавши жахливі ікла!»
І в цю мить він прокинувся.
Ранкове світло не надто допомогло розвіяти нічні примари.
Йому облаштували кімнату в північній вежі. Балкон виходив на дюни, що тяглися до далекої скелі, біля підніжжя якої розкинулося щось схоже на глинобитне селище.
Айдаго застебнув туніку, оглядаючи цей краєвид.
«Чому Лето набирає до армії лише жінок?»
Кілька миловидних Рибомовок запропонували своєму командирові провести з ним ніч, але Айдаго відмовився від таких пропозицій.
Не по-атрідівськи використовувати секс як засіб переконання!
Оглянув своє вбрання: чорний однострій із золотою облямівкою, червоний яструб ліворуч на грудях. Це принаймні знайоме. Без відзнак рангу.
– Вони знають ваше обличчя, – сказав Монео.
«Дивний малий чоловічок, цей Монео».
Раптом ця думка здивувала Айдаго. Поміркувавши, він вирішив, що Монео не був малим. «Дуже стриманий, так, але не нижчий за мене». Здавалося, що Монео заглиблений у себе… зібраний.
Айдаго окинув поглядом свою сибаритську кімнату, аж надто комфортабельну – м’які подушки, приладдя, сховане за панелями з коричневого полірованого дерева. Купальню мальовниче викладено пастельно-синіми плитками, а в комбінованій душовій з ванною помістилося б не менше шести осіб. Усе довкола заохочувало догоджати собі. То було приміщення, в якому можна дозволити своїм чуттям віддатися всім приємностям, які тільки зможеш згадати.
– Хитро, – прошепотів Айдаго.
Хтось легенько постукав у двері, а тоді жіночий голос сказав:
– Командире? Монео прибув.
Айдаго глянув на випалені сонцем кольори далекої скелі.
– Командире? – Трохи голосніше.
– Заходьте, – відгукнувся Айдаго.
Монео ввійшов, зачинивши за собою двері. Мав на собі туніку та штани крейдяно-білого кольору, що змушувало зосередити погляд на обличчі. Оглянув кімнату.
– Тут вони вас поселили. Кляті жінки! Думаю, з добрими намірами, але мали б уже знати краще.
– Звідки ви знаєте, що я люблю? – різко спитав Айдаго. І, вже питаючи, розумів, яке це дурне питання.
«Я не перший Дункан Айдаго, якого бачив Монео».
Монео тільки посміхнувся і стенув плечима.
– Я не хотів образити вас, Командире. Залишитесь у цьому приміщенні?
– Мені подобається краєвид.
– Але не обстановка. – Це було ствердження.
– Її можна змінити, – сказав Айдаго.
– Я цим займуся.
– Як я здогадуюся, ви тут, щоб пояснити мені обов’язки.
– Наскільки зумію. Я знаю, яким дивним це має здаватися спочатку. Ця цивілізація дуже відрізняється від тієї, яку застали ви.
– Я бачу. Як помер мій… попередник?
Монео знову стенув плечима. Це, схоже, його стандартний жест, але без