І додала дуже важливу: він теж воював.
Їй пішли назустріч. Благо начальнику служби безпеки банку «Омега» не треба нічого ні з ким узгоджувати, коли йдеться про внутрішні рішення. Данило Гайдук узагалі робив чимало винятків, коли йшлося про Ларису Кочубей.
Вона розуміла причину – і їй це не дуже подобалося. Лора не звикла до особливого ставлення й намагалася не зловживати. Хоч розуміла: поява в штаті служби безпеки жінки, яка не секретарка чи бухгалтерка, кладе все, чим вона займається, під збільшувальне скло. А до сказаного нею колеги-чоловіки дослухаються пильніше, ніж до будь-кого іншого. Не через те, що цінують її слова, думки чи дії. Навпаки, ретельно вишукують, за що б зачепитися, аби закинути помилку чи нижчий, ніж в інших, рівень компетентності.
Нічого.
Лора звикла. Проходила через таке й навіть крутіше на попередній службі. Переживе.
Недалеко від розташованого в центральній частині Чернігова офісу вона ще раніше зачепила кіоск із кавою. Тож вирішила випити третю за день, хоча намагалася не зловживати. Проте щоразу, коли намірялася відмовити собі в черговій порції кофеїну, згадувала поради психолога про замісну терапію. І відкидала сумніви геть. Розуміла – є певна залежність від кави, ніде правди діти. Але це краще, ніж замість еспресо тягнути до рота чергову цигарку.
І значно краще, ніж тягнутися до іншого, сильнішого релаксанту.
Поки сьорбала, визирнуло сонце. Бабине літо підходило до фіналу, наближалася Покрова, потому почнуться ненависні Лорі дощі. До загибелі Ярослава й усього, що пережила після втрати чоловіка, вона не вирізняла особливо жодну з пір року, цілком мудро вважаючи: немає поганої погоди, є лише твоє ставлення до неї. І чесно мерзла взимку, потерпала від спеки влітку, хапала нежить восени й навесні.
Та все найгірше за тоді ще три десятки років її життя припало саме на осінь.
Виборсавшись із затяжної депресії, Лора відтоді асоціювала все зле насамперед із дощами і холодним пронизливим вітром. Тож восени та навесні, коли дощило найчастіше, силоміць, величезним зусиллям волі змушувала себе працювати. Намагаючись завантажити себе по вінця з верхом, виконуючи навіть мало кому потрібну роботу.
Допивши каву, Лора зіжмакала паперовий стаканчик. Не кинула – поклала в найближчий смітник на гірку його таких самих використаних братів. Знала потрібну адресу напам’ять, та все одно відкрила електронний записник. Звірилася, повернулася в машину, закерувала:
– Вулиця Гонча, ось.
Сокіл увів адресу в навігатор.
Їхали недовго, за київськими мірками – взагалі поряд.
Лора