Розбите дзеркало. Андрей Кокотюха. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Андрей Кокотюха
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Современные детективы
Год издания: 2020
isbn: 978-617-12-8210-0, 978-617-12-8211-7, 978-617-12-8097-7
Скачать книгу
та інші з компанії, хто навідувався сюди, чесно намагалися не зірвати їх – хай собі висять. Ще й прикривали, аби краще, щільніше відгородити себе від зовнішнього світу та сторонніх очей. Тепер же старі, з мереживною різьбою двері валялися на порозі, неакуратно розколоті навпіл по вертикалі. Половинки дивом не розпалися, що дозволяло за бажання розгледіти первісний вигляд дверей та, додавши трохи уяви, побачити, як дім виглядав у свої кращі часи.

      Під ковбойським чоботом скалічені двері рипнули.

      І не лише під ним – рух почувся з глибини, з надр старого будинку.

      Хтось – або щось – уже було тут і наближалося.

      Ковбой завмер. Сахнувся до одвірка. Ступив назад, зупинився в проймі. Хотів вихопити зброю красиво, як у кіно. Замість того кольт зачепився барабаном об пасок, довелося тягнути сильніше. Збоку спроба вдати техаського рейнджера скидалася на пародію. Він розумів це, ще більше розсердився на себе й того невидимого, хто сполохав. Зігнув озброєну руку в лікті, поставив ноги на ширину плечей, вигукнув різко, нарочито грубо:

      – Кого тут чорти носять? Сюди!

      – От ти грізний! – почулося у відповідь.

      Упізнавши голос, Ковбой усе одно не опустив зброю.

      – Міг же здогадатися! Хто ще завжди раніше за всіх приходить!

      – Зате ти – завжди вчасно. Чомусь бісить такий пунктик.

      З найближчої кімнати до передпокою на поклик Ковбоя вийшов давній знайомий.

      Чоловіки були однолітками. Але товариш виглядав не так екзотично. Сказати більше – не елегантно. Хоча відсутність стилю так само може вважатися стильною ознакою. Старшим років на п’ять робила не ріденька борідка, яка сприймалася даниною моді й зовсім не пасувала. Віку додала важкувата камуфляжна куртка. Такі продаються зараз усюди й не є ознакою належності до армії. Голову прикривав від можливого дощику такий самий плямистий картуз із гострим козирком. Штани до пари куртці заправлені в берці. Не нового зразка, більше подібні до кросівок та зручніші – важкі, кондові, з кирзи.

      – Давно не бачились, – процідив Ковбой.

      – Тому й ствол прихопив? Покажи.

      Борода простягнув правицю.

      Ковбой сахнувся, відступив ще на крок, витягнув озброєну руку так далеко, як зміг.

      – Стій де стоїш! Твої жарти! – не питав, упевнено твердив.

      – А я недарма раніше прийшов. Бачу, приготувався до зустрічі однокласників. Може, хоч скажеш два слова, що в лісі здохло?

      – Не заговорюй зуби! У якому лісі?

      – У нашому! Я тобі раптом почав муляти. Може, інші теж?

      – Сам скажи, чого тобі від мене треба! Що, проспався, почитав інтернет і вирішив: я маю з тобою поділитися?

      – Сто років ти мені треба!

      Ззовні раптом почулося:

      – Ого, які люди! Без охорони!

      Ковбой рвучко повернувся на голос.

      Револьверне дуло дивилося на невисоку повняву жінку. Новоприбула не соромилася зовнішності, не вважала повноту вадою. Навпаки, ще з часів, коли Ковбой знав її досить близько, всіляко підкреслювала