– Краще не пробуйте зайти, – у голосі Помічної почулися благальні нотки. – Не ризикуйте, пожалійте себе, чоловіка, дітей!
Ось тут Лору пересмикнуло. Перехопила погляд Сокола, хитнула головою, просячи не втручатися. Вдихнула, сказала на видиху:
– Нема в мене ані чоловіка, ані дітей.
– У мене теж, – поділилася Тетяна.
– Воно й не дивно.
Лора не пошкодувала через нестриманість. Дивна агресивна жінка, помітно схильна до істерик, їй уже остаточно не подобалася. Розмова затягнулася.
– У вас усе? Чи буде ще одна спроба налякати?
– Так, я лякаю, – призналася Помічна, тон знову став спокійнішим. – Мене погано слухають, але я все одно лякала й лякати буду. Бо інакше, ніж через страх передчасної страшної смерті, до людей не достукаєшся. Не перевіряйте моїх слів, дуже вас прошу. Не заходьте всередину. Не будіть лихо, поки воно тихе.
Щось у її наполегливості насторожило Лору.
– Гаразд, Таню. Поясніть, тільки що коротше, то краще.
– Я вже все сказала, куди коротше? Можу хіба повторити. Будинок проклятий, панове. Сто років тому, ну, трошки більше, у ньому вбили людину. Тобто людей… Кількох… Чоловік, жінка, двоє дітей, прислуга… Зарубали сокирою, справа гриміла по всій губернії. Газети писали, на суд приїздили найкращі газетярі з Петербурга. Відтоді місце прокляте.
Лора глянула на Сокола. Той примружив очі, лоб перетнула зморшка. Завжди робив так, коли поруч із ним відбувалися серйозні, варті особливої уваги речі.
– Дуже цікаво, Таню. А ще конкретніше? У чому загроза?
– Змінилося чимало мешканців, – охоче відповіла Помічна. – Мало хто прижився. За радянської влади вибору особливого не було. Чутки різні ходили – їх, самі розумієте, припиняли. І потім… Кажу ж, не всякому прокляття. Лиш тому, в кого наміри лихі. Або – хто вчинив там, у будинку, недобре діло. Таких одного разу знаходять мертвими біля розбитого дзеркала.
Поки жінка говорила, Лора відчула: довкола враз почали стихати й поступово зовсім зникати звичні для вулиці звуки. Ніколи не відчувала себе в прозорій капсулі, ізольованій від зовнішнього світу. Де не чути нічого, крім тепер уже скрадливого, лиховісного тону дивної особи в рожевій куртці. А Тетяна весь цей час свердлила її поглядом, і здавалося – гіпнотизує, заворожує, вводить у транс.
– Чому біля дзеркала? – Лора почула себе ніби збоку, наче поруч стала і мовить її голосом невидима істота.
– Бо варто переступити поріг із недобрими намірами, зло, яке дрімає в тамтешніх стінах, пробуджується. Воно переходить на порушника спокою. Заходить усередину, – долоня лягла на груди. – Так у самій людині зринає вся її чорна сутність. Чули, напевне, про темну половину кожного з нас? Про Джекіла й Гайда читали?
– Давно.
– Не важливо. Знаєте, про що йдеться. І ось одного разу в дзеркалі людина бачить іншу себе. Страшну потвору, про існування якої