– Чипсете, ти сів би на ці стільці, якби у залі були інші вільні місця?
– Та ні, – розгублено відповів Чипсет, не розуміючи, куди веде Сергійко.
– А потім, коли офіціант пішов на кухню, цей… ну… Довгий, раптом непритомніє посеред кав'ярні. Як він опинився за спиною Інформи? І цей другий теж?
– Ще той товстий щось казав дівчині про машину, – знов утрутився офіціант.
– Машину? Яку машину? – одразу вчепився в нього Сергійко.
– Не знаю. Товстий просто сказав, що в них є машина. А потім мотор запрацював. Гучно так. Здається, що це був мікроавтобус з дизелем.
– Чому? – Сергійко продовжував випитувати в офіціанта подробиці.
– Ну… – той на мить замислився. – Мотор голосно працював, а коли машина від'їхала, то у дверях наче посвітлішало, немов їх закривало щось високе. Від легковика так не буде.
– Вантажний жовтий «фольксваген», – раптом сказав юнак, – без вікон такий…
– Що ви сказали? – стрімко обернувся до нього Сергійко.
– Ми саме до дверей підходили, як цей бусик від'їхав, та й швидко! Як дав! Через бордюр, навпростець… Через осьову розвернувся… В нього ледь «мазда» не в'їхала, прямо у бочину йому йшла, та водій вивернув… А вони по газах – і тільки їх і бачили! А поїхали у напрямку моста Метро.
– А номер? Номер запам'ятали? – Сергійко нетерпляче подався вперед.
– Дуже мені потрібен цей номер! Я ось кого запам'ятовувати бажаю, а не ваші дурні номери, – юнак попестив дівчину по руці. – Що бачив – розповів, дякую за оплески на честь моєї спостережливості, прошу більше не турбувати.
Він знову повернувся до своєї дівчини й щось зашепотів їй на вушко, від чого її очі заблищали в напівтемряві затишного куточку.
– Спасибі вам.
– Нема за що, – не обертаючись промовив юнак.
– Агов! Ось що, – зненацька подала голос дівчина. – В автобуса на дверцятах, здається, ручка обламана, і на ній чорний замочок висів. Я точно бачила.
– Стривайте, – Чипсетузяв Сергія за руку. Він, нарешті, зрозумів, до чого хилив Сергійко, – а дівчину в жовтій футболці ви бачили?
Юнак мовчки похитав головою.
– Тобто машина поїхала, а дівчини не було?
– Виходить, що так…
– Спасибі. І вам велике спасибі, – подякував офіціантові Сергійко. – Йдемо, тут ми більше нічого не довідаємося.
Вийшли на вулицю. Передусім подивилися туди, де залишили Дроника. А раптом?.. Але Дроник стояв один. Він з такою ж надією дивився на Сергія й Чипсета.
– Ну? – ще здаля запитав він.
Чипсет сумно похитав головою.
Розділ 4
Друзі старі та нові
– Треба терміново зв'язатися з Великим Процесором, – сказав Чипсет.
– їдьмо до мене, – запропонував Сергійко.
Усі троє поспіхом пішли до метро.
«Які тут можуть бути сумніви? – міркував дорогою Сергійко. – Інформу викрали. Але хто ж міг довідатися, що вона принцеса? Як це змогли зробити серед дня та ще й так, що ніхто нічого не помітив? Хто це зробив?