І Дроник коротко розповів, хто він, звідки й чому тут з'явився.
– І от, вийшли вони з поліційної ділянки зовсім іншими, – розповідав він про своїх друзів, – ми ж розраховували, що для людей із фізичного світу вірус не страшний, а виявилося, що помилялися…
– Проклятий вірус! Проклятий Великий Сканер, котрий не хоче з ним боротися по-справжньому! – вигукнув Брейк.
– А чому не хоче? – поцікавився Дроник.
– Та як же чому? – у свою чергу здивувався Брейк. – Зараженими куди простіше керувати, ніж реалітами! Зараженим усе по барабану! Вони не люблять, але й не ненавидять! Вони погано працюють, але й нічого не вимагають! До того ж навіть при поганій роботі в країні ніхто голодний не ходить! Вони знають тільки Великого Сканера й готові за нього вмерти тому, що й не живуть зовсім! Тому, що вони не хочуть кращого: у них на це ні фантазії, ні бажання не вистачає! Їм би тільки нагапличитися, а на решту начхати. Сканеру цей вірус як подарунок, а ти дивуєшся, чому він не хоче з ним боротися…
Дроник згадав рекламу на вулицях.
– А що таке гаплик?
– Та гидота така, схожа на глину. Коли жуєш, то приємно, й настрій кращає, а коли Ба зійде, то почуваєшся так, немов тебе цілу ніч кийками молотили.
– Навіщо ж тоді його жувати?
– У тім-то й річ! Від виробництва й торгівлі гапликом Сканер отримує величезні прибутки, тому всі розмови про шкідливість гаплика невигідні для Сканера, а значить – злочинні. А те, що він дуже шкідливий для здоров'я, можеш не сумніватися! А тут іще цей вірус!
Учені в білих халатах під час усієї Брейкової оповіді кивали головами: правда, все правда…
– Я не здивуюся, – провадив тим часом Брейк, – якщо в дільниці їх спеціально заразили цією гидотою!
– Дуже схоже на правду, – погодився Дроник.
– Ти все добре сказав, – Брейк посміхнувся, – але нічого не довів. Слова, це, розумієш, тільки слова…
– Нема питань! – сказав Дроник і зник.
Розділ 5
Поліцейські завели Рикпета, Шанату й Васлу до невеличкої кімнати з перегородкою, за якою сидів офіцер з погонами. Він відірвався від прошнурованої книги, в яку щось записував, і запитливо глянув на конвой.
– Реаліти, – доповів той, – зчинили бешкет на базарі, обдурили торгівку, порушували громадський порядок.
Офіцер схвально кивнув головою, підняв слухавку, натиснув клавішу й шанобливо мовив:
– Пане Джойст? Є клієнти для вас. Слухаюся, пане Джойст… Неодмінно, пане Джойст… Про що мова, пане Джойст…
Офіцер підкреслено шанобливо, ніби співрозмовник міг його бачити, поклав слухавку.
– До особливого відділу їх, до пана Джойста, – наказав він.
Бранців повели сірим коридором, який закінчився міцними металевими дверима.
– Рику, мені страшно… – прошепотіла Шаната.
– Припинити розмови! – гримнув конвойний і замахнувся автоматом. Шаната здригнулася й відсахнулась.
– Ти… це… як його… виродок! – заступився за Шанату Васла, за що відразу отримав прикладом