– Ні, – усміхнулася Шаната, – пропоную зробити інакше. Давайте подивимося, звідки глюки йдуть із сумками. Он бачиш? Бабуся пішла з сумкою, а з неї овочі стирчать?
Усі глянули в той бік, куди вказувала Шаната: протилежним боком вулиці йшла бабуся з важкою сумкою. Із сумки й справді стирчали овочі, які нагадували зелені стрілки цибулі.
– Звідки вона їх несе? З магазину чи з базару…
– Це… як його… Молодець, Шано…
Так, перебираючись від одного перехожого з покупками до іншого, дісталися до торговища. Тут і справді розмовляли. Не так багато як, наприклад, у фізичному світі або в Глюкландїї,[3] але все-таки розмовляли. Мовні аналізатори почали ледь чутно попискувати, набираючи матеріал для аналізу. Учасники експедиції тинялися від однієї ятки до іншої, намагаючись затримуватися довше там, де точилися розмови. Вони вже навіть почали розуміти окремі слова: скільки, гроші, плати… Найчастіше повторювалося двоє слів. Один аналізатор переклав як «винен», друге ж, що звучало як «шняк», перекладу не піддавалося, аналізатор позначив його як назву грошової одиниці. Незабаром мовний аналізатор видав першу осмислену фразу:
– Ти мені винен три шняки.
Ця фраза повторювалася найчастіше, змінювалася лише кількість шняків, невеличких сріблястих монеток, які відразу після розмови переходили з рук до рук. Далі аналізатор переклав невеличкий діалог:
– Риба свіжа?
– Свіжа, слава Великому Сканеру.
– А де спіймана?
– Два шняки.
– Добре, – дві монетки перейшли з долоні покупця в долоню продавця.
– За островом, на ямі, триста кілокалорій на сто грамів.
– Беру оцю й он ту.
Продавець кинув дві рибини на ваги:
– Сім оболів вісім шняків.
Покупець дістав паперові гроші й монетки, продавець дав здачу.
Чим далі спостерігав Рикпет за глюками, котрі юрмилися на базарі, то більше переконувався: щось тут не те – глюки були якісь незвичайні. Ні, вони ходили, розмовляли, торгувались, як звичайні глюки, але робили це якось байдуже. Ніхто з них жодного разу не усміхнувся, не розсердився, один одному не допоміг, не пожартував… Складалося враження, що базаром рухалися ляльки з пап'є-маше, тільки ниточок, за які смикав би невидимий лялькар, не було видно. Головною темою для розмов були гроші: оболи й шняки. Дуже часто згадувався якийсь «його Дигітальна Величність», він же «Директор планети», він же «пан Великий Сканер». Мовні аналізатори й далі нашіптували у вуха нові й нові слова, і члени експедиції вже починали самі, без допомоги аналізаторів, розуміти, про що розмовляють цешеанці, а розмови в них були найзвичайнісінькі:
– Я сьогодні заробив на два оболи більше…
– Слава Великому Сканеру, мені вдалося купити рибу на тридцять калорій кращу й на сім шняків дешевшу…
– Я знайшов нову роботу, хвала Директорові планети, де платять на тридцять оболів більше, а їздити туди на п'ять кілометрів і вісімнадцять