Розділ 5
Зустрічі
Рикпет та Кадим, новоспечені слуги кривавого віруса Макропойнта, виступили в далеку дорогу – в долину Випадкових Чисел, на пошуки відьмака та чарівника барона Асіста, веселуна, який знав геть усе. Коли б Рикпет та Кадим не втратили здатності дивуватися, вони б здивувалися самі з себе, а саме з того, як легко їм удалося запам'ятати мапу, на котрій Макропойнт показував їм маршрут до долини, де мешкав барон-веселун. Ця мапа наче віддрукувалася в їхніх мізках. Друзі чимчикували дорогою, ішли нога в ногу, ані на сантиметр не відстаючи й не випереджаючи одне одного. Ні на мить не замислюючись, вони повертали в потрібному напрямку. Тьоп-тьоп, ляп-ляп… Раз-два… Лівою-правою… Шлях звивався посеред зеленої луки, але на небокраї вже бовваніли невисокі пагорби, а за ними мали початися гори. Вдалині виднілося якесь містечко.
– Житло, – вказав пальцем Рикпет.
– Глюки, – погодився Кадим.
– Їжа, – підвів риску під обговоренням Рикпет.
Обидва прискорили ходу, бо вкрай зголодніли. Йшли з самого ранку, снідали дуже рано та легко. Ніхто навіть і не подумав дати їм що-небудь із собою. На околиці містечка зустріли дівчину з двома цебрами, в яких хлюпалася колодязна вода. Рикпет та Кадим, з голови до п'ят обвішані зброєю, мали досить страхітливий та незвичайний вигляд. Повелися вони дивно. Мовчки заступили дівчині дорогу, також, не кажучи й слова, забрали кожен по цебру та почали пити крижану до болю в зубах воду.
– Агов, – розгублено промовило дівча, – це ви чого? Невже попрохати важко?
Ані Рикпет, ані Кадим ніяк не зреагували на її обурене запитання. Напилися досхочу, відкинули цебра в різні боки та попрямували далі, озираючись у пошуках якоїсь корчми, де б можна було втамувати голод. Обурене дівча, яке вже майже принесло додому воду, змушене було знову нести важкелецькі цебра від самого колодязя, тому посилало їм навздогін прокльони. Врешті-решт Рикпета дістали ці крики. Він, не кваплячись зняв зі спини арбалета, вклав у нього маленьку крицеву стрілу і, майже не цілячись, вистрелив. Із легким дзвоном стріла пробила цебро наскрізь і залишила біля самого дна дві рівненькі дірки.
– Стули пельку! – рівним, безбарвним голосом сказав Рикпет. – Остогидло.
Дівча перелякано замовкло, підняло цебро, недовірливо застромило палець у дірку, голосно закричало від переляку й побігло додому.
А двоє друзів і далі шукали, де б можна чогось попоїсти. Нарешті, аж у центрі містечка, побачили щось, схоже на корчму. Рикпет пхнув ногою двері та зайшов у залу. Кадиму, який переступив поріг слідом за командиром, двері з розмаху заїхали по лобі.
– А щоб тебе! – загорлав розлючений вояк, скинув з плеча автомат та зрізав двома короткими чергами завіси, від чого двері з грюкотом упали на підлогу. В залу вибігла перелякана господиня.
– Що трапилося? Ви хто? Навіщо ви зламали двері?
Рикпет та Кадим, як і раніше, коли вони