– Лупере! З усіх слуг я наблизив тебе найбільше та поставив тебе вище за всіх. Я доручив тебе надзвичайно важливу справу, а ти з нею не впорався, чим поставив під загрозу зриву всю операцію. Як ти вважаєш, яке має бути покарання?
Лупер мовчав, бо не міг знайти собі виправдань. Хіба може бути виправданням те, що він повернувся до корчми «У скаженого пса» й власноруч коротким метальним ножем поцілив просто в серце корчмареві, який зірвав їм операцію? Як закричала та дурна тітка! Як заволали відвідувачі! Але ж ніхто нічого не встиг навіть помітити: на мить розчахнулися двері, щось коротко свиснуло в повітрі, а надалі лише тупіт копит… Лупер удовольнився помстою, але завдання не виконав і тепер має бути покараний. Та обирати покарання самому, як це запропонував Макропойнт, було занадто…
Макропойнт терпляче очікував, що відповість Лупер, а той затято мовчав. Кривавий вірус пройшов кімнатою та ще раз глянув на Лупера.
– Ну що? – строго запитав у слуги.
– Скоряюся вашій волі, мій пане, – нарешті вичавив із себе Лупер.
Така відповідь несподівано пом'якшила люте серце Макропойнта.
– Хто винен у зриві завдання?
– Один старий із корчми «У скаженого пса». Його звали Архіватом.
– Звали? – перепитав кривавий вірус.
– Звали, – твердо відповів Лупер.
– Ну що ж, сказати, що я тебе вибачаю цілком – це буде неправдою. Але я даю тобі шанс виправитися. Май на увазі, якщо провалиш і це завдання, то на пробачення не сподівайся.
«Яка користь від вірусу, розкладеного на цифру, – подумав Макропойнт. – А для того, щоб якось виправдатися, він землю гризтиме! І принесе мені ще багато користі. А на цифру я його завжди розкласти встигну».
Розділ 7
Смерть Архівата
Рикпет та Кадим пожадливо їли. Феміна, власниця корчми, стояла поруч, зі складеними на животі руками та спостерігаючи, як мандрівники поспіхом, чвякаючи, майже не пережовуючи, ковтали великі шматки м'яса, хліба, пхали до рота повні ложки вишуканих салатів.
– Феміно, де ці дятли? – знову прогорлав під вікном батько дівчини, в якої Рикпет зіпсував цебро.
Феміна мовчки кивнула на відвідувачів, котрі їли й далі, не звертаючи жодної уваги на гучний голос розлюченого батька.
– Ви!!! – тільки й зміг вимовити той, не знаходячи слів від люті, розмахнувся та пожбурив дірявим цебром у Рикпета. Цебро не долетіло та загуркотіло по підлозі.
І далі жуючи, Рикпет підвів погляд.
– Хто? – невідомо в кого запитав він.
Кадим узагалі обійшовся без слів, мовчки знизав плечима. Обидва знову опустили голови та ввіткнулися в тарілки, й далі захоплено плямкаючи, зрідка прикладаючись