– Глюками? А це хто?
– Глюки – це жителі Глюкландії. І взагалі… Ось ти хто?
– Сергійко… А! – зрозумівши, що від нього хоче Дроник, скрикнув Сергійко. – Людина!
– Ось! – задоволено сказав Дроник. – А я глюк! І всі, хто живе в нас, – глюки.
– Ясно!
– Нічого тобі не ясно! Щовечора ти влаштовуєш у Глюкландії шурум-бурум. Раніше ще нічого було, стерпно, а останніми днями від тебе зовсім життя не стало! Наче з ланцюга зірвався: цілий день! Тобі добре, ти комп'ютер виключив і забув, а що потім у Глюкландії робиться? Великий Процесор закасує рукави й починає виправляти твої помилки. Знаєш, як швидко він працює? Ого! І то порпається хвилини півтори, а за півтори хвилини він корисного зміг би стільки зробити! А ти через годину знову те саме… Ти зрозумієш коли-небудь, що для того, аби країна нормально розвивалася, вона має піклуватися про своїх громадян? Що ж ти до армії відправляєш п'ятьох, а хліб вирощувати жодного? А що глюки жуватимуть, ти подумав?
– А-а-а… – очманів від такого натиску Сергійко.
– Бе-е-е… – передражнив його Дроник, і бубонці на його ковпаку знову дзвякнули, але вже начебто глумливо.
Дроник оглянув кімнату Сергійка, гмикнув, підійшов до вікна й скептично оцінив краєвид.
– Авжеж, тепер я зрозумів, у кого ти вчився! Це ж треба! Сміттєві баки поставити просто під вікнами! Я не кажу про протокол, але ж смердить! Якби таке її Величність Маплата побачила, ой, перепало б комусь! – Дроник навіть похитав головою, уявляючи, як перепало б тому придворному, який додумався б поставити сміттєві баки під вікном палацу. – А Великий Процесор, той узагалі на цифру розклав би!
Сергійко підійшов до вікна й подивився на сміттєві баки. Скільки себе пам'ятав, вони стояли на крихітній асфальтовій площадці, метрів за десять від під'їзду. Хлопчик навіть не замислювався, красиво це чи ні. Він звик до поганого запаху, який досить відчутно піднімався до вікон у спекотні літні дні, і тому подумки погодився, що Дроник має рацію: який дурень їх отут поставив? Але вголос сказав зовсім інше.
– Ти не дуже задавайся! Подумаєш, сміттєві баки в нас не там стоять… Зате у вас немає… – Він на секунду запнувся, міркуючи, чого ж може не бути в Заекранні. Погляд його впав на комп'ютер. І справді, які в комп'ютері можуть бути комп'ютери?
– Комп'ютерів! – закінчивши, він переможно подивився на Дроника.
Дроник навіть захлинувся від сміху, схопившись руками за живіт.
– Ну ти сказонув… – І відсміявшись, додав: – Слухай, а ти не хочеш побувати в Заекранні? Подивитися, як ми живемо?
– А можна? – із подивом і сумнівом запитав Сергійко.
– Щиро кажучи, не дуже, але я тебе запрошую.
– Звісно, хочу! Тільки що я мамі скажу? Раптом вона не пустить? Хоча зараз канікули… А ми Новий рік не пропустимо?
– Ну, цього ти не бійся! У нас час тече зовсім по-іншому. Ось ти можеш пробути у нас цілий місяць, а у вас мине одна секунда.
– Як