Три метри над рівнем неба. Федерико Моччиа

одночасно відчув, як його заблокували ззаду. Хтось обхопив його руки, затиснувши їх уздовж тіла. Поппі перекинув капелюх іншому, що стояв поблизу, і вдарив Стефано прямісінько в праве око, розбивши брову. Потім та сволота, що тримала його ззаду, штовхнула хлопця на залізну віконницю бару, який, з огляду на ситуацію, зачинився раніше, ніж мав. Стефано налетів грудьми на віконницю, й град ударів посипався на спину, а потім хтось його обернув. Голова гула, хлопця притисли до віконниці. Він намагався закритися, та безуспішно. Поппі поклав йому руки на шию ззаду і, тримаючись за залізні труби віконниці, блокував його. Потім почав бити головою. Стефано намагався закриватися, як умів, але ті руки тримали його міцно, він не міг їх скинути з себе. Відчував, як з носа ллється кров, чув жіночий крик:

      – Припиніть! Ви його так уб’єте!

      Мабуть, це Анналіза, подумав він. Спробував відбитися ногами, але не зміг поворухнути ними. Чув тільки звук стусанів. Було вже майже не боляче. Потім прийшли якісь дорослі – перехожі та власниця бару. «Геть, геть звідси». Відтягли від нього тих хлопаків за футболки, за куртки. Стефано, спираючись спиною на віконницю, повільно сів на сходинку. Його «Веспі» теж перепало. Боковий бак напевне зім’ятий. А Стефано завжди був акуратним, коли виїздив з воріт.

      – Тобі зле, хлопче?

      Якась пані нахилилася до нього. Стефано похитав головою. Капелюшок його матері був перед ним, на землі. Анналіза пішла геть. Мамо, твій капелюшок я таки зберіг.

      – Тримай, пий.

      Хтось приніс склянку води.

      – Ковтай повільно. Які халамидники, вулична шпана, але я знаю, хто це був, це завжди одні й ті самі. Оті нероби, які щодня приходять сюди до бару.

      Стефано випив, усмішкою подякував чоловікові, той забрав порожню склянку. Спробував підвестися, але ноги не слухалися. Хтось це помітив і кинувся підтримати його.

      – Хлопче, ти упевнений, що з тобою все гаразд?

      – Так, дякую.

      Руки доброзичливця відпустили його, у той час як очі дивилися з тривогою та сумнівом. Стефано обтрусив штани. Пил злетів у повітря. Він витер носа порваним рукавом і глибоко вдихнув. Повернувся до тями. Нахилився, щоб підняти «Веспу». Хтось йому допоміг. Якась люб’язна жіноча рука підняла із землі та подала йому капелюх.

      – Мені шкода!

      Це була Анналіза.

      – Пусте, не хвилюйся. – Він зрадів її поверненню. – Ти тут ні до чого. Це не твоя провина. Тепер я маю йти.

      Він вдягнув капелюшок і завів «Веспу». Вигляд мав кепський: спухлі губи та підбите око, весь одяг брудний, і на додачу – цей барвистий капелюшок, весь у смітті. Натиснув двічі на педаль «Веспи». Мотор захлинувся. Стефано натиснув на важіль повітря, з третього разу «Веспа» завелася. Потримав газ на максимумі кілька секунд, відпускаючи важіль повітря.

      Густий білий дим повалив із глушника, але боковий бак вібрував більше, ніж зазвичай: він був зім’ятий.

      – Слухай, можна я зателефоную тобі сьогодні ввечері?

      – Якщо хочеш…

      Анналіза легко торкнулася його руки, але тут-таки відсмикнула свою руку, побачивши його