– Ох і добре ж ми відпочили, – сказав іронічно Назар, сідаючи за кермо, – у селі, на свіжому повітрі!..
Вероніка нічого не відповіла. Вона кинула сумний погляд на вже чужий будинок. Тепер їй нікуди буде приїжджати. Будинок здався сумним, похмурим і якимось маленьким. Вероніка проковтнула грудку, яка стисла болем горло. Прощалася з рідним селом уже надовго. Тепер вона зможе приїхати сюди тільки як гостя, і ніколи на правах його мешканки й господині.
Решту дороги Вероніка думала про обітницю, яку дала Уляні. Вона пообіцяла відвідувати її дітей раз на рік. Вероніка була впевнена, що дотримає слова, забувши, що іноді обставини складаються зовсім не так, як планують люди…
Частина друга
Розділ 17
Наш час
Кіра поглянула на годинник. За двадцять хвилин вона буде у Вероніки. Назар піде на роботу, і вони зможуть базікати скільки завгодно. Як добре, що Вероніка живе з нею в одному під’їзді! Вони й так ніколи не переривали спілкування, але останні п’ятнадцять років (уже стільки вони живуть в одному будинку) особливо близькі. Раніше Кіра винаймала кімнату у квартирі самотньої бабусі. Сталося так, що старенька раптово злягла і їй нічого не залишалося, як написати заповіт на Кіру. Після смерті старенької Кіра обміняла квартиру на будинок, де жила її подруга. Правда, довелося доплатити, але на той час Кіра вже мала заощадження і, не вагаючись ані хвилини, зробила обмін. Досі Кіра не пошкодувала, що перебралася ближче до Вероніки. Що б вона робила без подруги, коли тринадцять років тому народила Наталю? Ні чоловіка, ні підтримки, ні нормальної роботи не було. Якби не Вероніка, Кіра не витримала б. Вона, тільки вона допомогла тоді Кірі.
Зараз Кіра жила поверхом вище від Вероніки, і щойно Назар ішов із дому, вони бігли одна до одної. Звичайно, можна було б приходити до подруги і в присутності чоловіка, але Кіра недолюблювала Назара й не хотіла бачити його мудроване, вічно незадоволене обличчя. Було набагато простіше, коли вони залишалися самі. Тоді жінки клопоталися разом на кухні, готуючи різні страви. Кіра була агентом із продажу нерухомості, тому їй часто доводилося працювати вечорами. Та й у Вероніки робота дільничного лікаря-терапевта забирала багато часу, тож викроїти вільні для обох кілька годин без Назара було щастям. Тоді подруги намагалися наготувати побільше їжі про запас, а заодно й побалакати.
Кіра ще раз глянула на годинник. Час! Вона схопила пакети з продуктами і вже за хвилину була в подруги.
– Ех, кухня, вічні жіночі апартаменти! – сказала Кіра, проходячи на кухню. – Пішов твій?
– Кого ти маєш на увазі? – всміхнулася Вероніка, хоча чудово розуміла, про кого йдеться.
– Кого, кого?! Твого лисого й очкастого, – засміялася Кіра. – До речі, Микити немає вдома? А то я теліпаю язиком…
– Ні, він на заняттях, – відповіла Вероніка, ставлячи