– Лікуватися треба…
– Так. Певно, що треба… – промимрила я якомусь дядькові і рушила з місця. Адже стояла у дворі лікарні ось уже з півгодини.
М-м-м… На чому ми зупинилися? Ага. Це ж знущання – ось така схема!
Вона виглядає досить нормальною і привабливою, коли тобі нічого не загрожує. Коли твій час ще не вичерпано, а попереду, можливо, на тебе очікують зміни і пригоди, котрі ти бачиш уві сні або про котрі читаєш у книжках. А я?
Я поглянула на себе у віконце авто, повз яке проходила: чи не взялося моє обличчя патиною неминучості? Але на мене поглянуло трохи викривлене у склі, але досить привабливе – звичайною привабливістю звичайної молодої жінки – лице, обрамлене світлим волоссям, зібраним у високий «кінський хвіст».
На носі – окуляри.
Нудне обличчя!
Я – риба. У мені все нудно. Досі я жила в акваріумі. Так, так…
І що тепер?
Мене аж пересмикнуло від відкриття: тепер я можу дозволити собі абсолютно все! Тому що в мене немає часу. На здоровий глузд. На міркування. На виваженість.
А якщо це так…
…а якщо це так (я вже вийшла за браму лікарні і знову зупинилася, дивлячись на дорогу, що розходилась від брами на три боки) – мушу зробити щось таке… щось таке… На повну котушку!
Хоча б один раз.
Один і останній.
Від цієї думки мене знову пересмикнуло, а серце затріпотіло так, ніби у мене під плащем на грудях заворушився вкрадений білий голуб. Я аж притисла його рукою.
Переді мною, мов перед казковим лицарем, лежало три дороги. Перша вела до тролейбусної зупинки – звідки я й прийшла сюди годину тому. Друга була широкою алеєю, що десь далеко переходила у паркову лісосмугу.
Третя закільцьовувалась майданчиком з кіосками і генделиками місцевого районного ринку.
Звісно, мені треба йти по першій. І якомога швидше, адже тролейбус ще стояв на зупинці і я могла встигнути влізти в нього. Але я стояла і міркувала про те, чого в моєму житті бракувало – такого, що варто було б негайно здійснити. От просто тут, не сходячи з місця.
Я майже фізично відчула, як нещасні молекули двох кубів моєї крові шалено завирували в пробірці – десь там, на третьому поверсі, у лабораторії лікарні, в якому-небудь глухому боксі для збереження аналізів. Ці два куби, котрим випала доля засвідчити мій життєвий крах, були ще живі і кликали до бою!
Але що міг означати цей вислів – «на всю котушку»? Що?
У дитинстві й навіть юності мені не дозволяли купувати у тіток на вулиці пиріжки з рисом. Це в нашій родині вважалося поганим тоном.
Пам'ятаю, як мені шалено кортіло зробити це хоч колись. Але я ніколи цього не робила, навіть тоді, коли батьки вже не стежили за моєю поведінкою і я мала власні гроші.
Але це «табу» лишилося на все життя. За ним потяглися й інші. Наприклад, спідниця має прикривати коліна – так хотіла бабуся. Не можна запізнюватися, не можна позіхати, не можна їсти руками, не можна цілуватися з хлопцем у перший вечір знайомства, не можна голосно реготати, не можна випивати (хіба що трохи і лише доброго червоного вина),