Потім я подумала, що сьогодні надто тепло як для початку осені – такої осені я не пам'ятаю за все своє життя. Так було хіба що в дитинстві, коли тепла осінь тривала до кінця жовтня і ми ходили по килиму жовтого листя, шукаючи найбільші, з рожевими судинами та коричневими перетинками, і фантазували, що це – листи, котрі нам пишуть дерева. І читали їх, мов хіроманти долоню, вгадуючи свою долю за цими переплетіннями судин.
Я завжди бачила на таких листках свої незвичайні пригоди, мандри, далекі країни. Зберігала ці послання в книжках і дуже шкодувала, коли згодом вони розсипалися в моїх руках, перетворюючись на порох.
Потім я подумала, що… ця осінь… що ця осінь…
І не хотіла домірковувати до кінця, бо продовжувати цю думку було нестерпно.
Я витягла з кишені довідку, яку отримала у віконці реєстратури, і подумала, що Вадим (це мій чоловік) сварив би мене за таку недбалість: хіба можна от так розвернутися і піти?! Треба було сісти в чергу і все з'ясувати. Але я ненавиджу сидіти в чергах. Тим більше, коли маєш такий папірець, на якому все написано.
Певно, він розпитуватиме, чому я цього не зробила, як можна бути такою недбалою…
Я зітхнула і, тримаючи довідку в руці, мов білий прапорець своєї капітуляції, повернулася до холу лікарні.
Зранку там юрмилося багато народу – і біля віконця реєстратури, і біля ліфтів.
Мені стало нудно. І взагалі штовхатися в черзі на прийом до того, хто розчерком пера зіпсував мій настрій, здавалося досить безглуздим.
Коли я здавала аналізи, мене добряче намучили, і повертатися до того кабінету не було жодного бажання. Повертатися, сідати і з надією заглядати в очі, бачити, як ворушаться губи лікарки, і нічого при цьому не розуміти!
Тому я пішла довгим світло-зеленим коридором – просто так, аби йти. Назустріч мені йшли лікарі й медсестри: групами – з вранішньої «літучки» чи поодинці – із пластиковими контейнерами для пробірок. У пробірках коливалася густа, майже чорна кров… Певно, ось така частина мене теж зберігається в контейнері, стоїть тихо поруч з іншими. Не тече, не рухається, а лише констатує стан мого організму. Назад ці два-три куби вже не повернути. Це вже не я. І водночас – це я. Моя законсервована інформація, мій таємний код…
Я колись вичитала дивовижний факт, щоправда, він стосувався іншої рідини – вина: коли на ланах визріває виноград, вино, зроблене з нього і заховане у погребах, починає «грати». Вичавлені, переброджені, закриті в пляшки часточки того, що було живою ягодою, ще зберігають пам'ять про те, як сонце щодня розпирає їхні боки і як вони наливаються життям. Вино на короткий час здатне відчути себе частиною цілого живого виноградника перед тим, як пляшки припадуть пилом часу чи потраплять на чийсь стіл.
Моя пробірка, певно, так само нуртує зараз! Тому що я хвилювалась.
…Дійшовши до сходів, я нарешті помітила молоду лікарку, котра нічого не несла в руках і не дуже квапилася.
– Вибачте, будь ласка… – сказала я.
Лікарка